Сартр був філософом до того, як став романістом. Його романи, оповідання, п’єси — втілення його філософії. Саме вона «зачепила» його сучасників. Ідея, яка забезпечила йому славу, полягала у злитті літератури і філософії. Він завжди вважав, що у кожну дану епоху існує лише одна жива філософія — та, яка виражає рух суспільства в цілому. Так, за часів, коли леви французької аристократії змушені були підкоритися юній монархії, Декарт пояснив, якими є в їх уявленні ті доблесті, що й досі живі для нас у трагедіях Корнеля. Так романтизм Шлегеля[284] стимулював народження самосвідомості аморфної Німеччини. Так Бергсон породив Пруста. Теорія постійно запліднює літературу. Саме цю роль відіграв екзистенціалізм у середині XX століття.
У ідеології екзистенціалізму два витоки. Перший — К’єркегор, датський релігійний мислитель, який розчистив у філософії місце для живого індивіда. Людина не може бути зведена до системи понять. Буття кожного у його співвіднесеності з іншими і з богом — саме це К’єркегор називає існуванням. Існування уявляється йому трагічним, пройнятим тужливим страхом, тремтливим. Другий витік — феноменологія Гуссерля, котрий вивчає, яким чином факти виявляються у свідомості. Те, що ми називаємо «світом», не може бути нічим іншим, як ці феномени. «Сучасна думка зробила великий крок вперед, зводячи існування до ряду операцій, які його виявляють».
Що знаємо ми про зовнішній світ? Нічого, крім того, що усвідомлюємо. З другого боку, свідомість — це завжди усвідомлення чогось. Не існує дуалізму духу і матерії. «Річ у собі» існує тільки об’єктивована свідомістю. А свідомість існує «для себе». Речі властиво бути тим, чим вона є, сліпою та інертною. Свідомість здатна відриватися від свого минулого і проектувати себе у майбутнє — вона вільна. У цьому суть екзистенціалізму. Екзистенціалізм — філософія свободи, яка випливає з людської волі як першооснови. «Людина приречена бути вільною». Доки нас формують інші, ми визнаємо їхні цінності. Але тільки-но ми створимо свої власні цінності, ми несемо за них повну відповідальність. «Як тільки свобода запалить свій маяк у серці людини, боги втрачають свою владу над нею». Сартр не вірить в існування бога.
Чи маємо ми право робити ставку на свободу людини в той час, коли вся наша наука спирається на детермінізм і віру в закони природи? Так, бо детермінізм — лише робоча гіпотеза, корисна для учених. Він не може нав’язати себе свідомості, котра сама нав’язує його речам. Безумовно, ця свобода аж ніяк не передбачає, що кожен вільний робити що завгодно. Ми існуємо і бажаємо чогось у конкретній ситуації, яку нам дано. Я не можу стати англійським королем. Людина — це її проект, іншими словами, те, чим вона хоче бути, але вона повинна будувати свій проект, враховуючи свою ситуацію. Чи може вона не визнавати своєї ситуації? Так, але це означає визнати неспроможність здійснити його. Спробувати зупинити машину на повній швидкості, кинувшись під колеса, означає не розуміти ситуації. «Ангажованість» — фактичний стан речей. Кожен з нас ангажований своїми вчинками. Ті, хто твердить, що не бажає бути ангажованим, вже тим самим ангажуються, бо відмова — це вчинок. Коли письменник обирає легковажність, ця легковажність все одно ангажує його.
Якою б не була наша ситуація, у нас лишається значною мірою свобода вибору. Наше минуле було тим, чим воно було; але залежно від нашого ставлення до нього ми можемо змінити його вплив на сучасність. Ідеться про те, щоб знайти порятунок. Гру ще не зіграно. Її буде зіграно тільки тоді, коли настане смерть. Звідси видно, що екзистенціалізм несправедливо вважати вченням повністю песимістичним. Він залишає усім і кожному певну надію, можливість бажати. Усім, крім тих, хто загрузнув у засмоктуючому «в собі». Ті, хто ховає від себе свою тотальну свободу, «малодушні». Він називає «малодушними» тих, хто діє, керований не вільною великодушністю, а з поваги до освячених принципів і табу. Ті, хто переконаний у необхідності власного існування, ті, хто вірить, що всім керує бог, — «негідники». Праведники і фарисеї, буржуа, в очах Сартра, здебільшого «негідники». Вони шахрують, вони «несумлінні». Коли вони їдять, вони говорять, що підтримують тим самим свої сили, щоб творити Добро. Яке Добро? Людина, закинута на цей пустинний острів, ні перед ким не несе відповідальності. І проте вона усвідомлює свою відповідальність за все, навіть за те, чого вона не хотіла, бо жити — значить робити вибір. Перед ким же вона відповідальна, коли бога немає, а громадську думку Сартр зневажає? Цю відповідальність пояснити не можна, вона абсурдна, але ми всі усвідомлюємо її.
284