Моруа робить узагальнення щодо специфіки англійського і французького роману. Перший він сприйняв образно, як путівець, що губиться у луках, кружляє, петляє, ведучи до поки невідомої мети, яку читач знаходить або ж не знаходить зовсім. А французький роман до Пруста, як і класична трагедія, являє здебільшого історію якої-небудь кризи.
Коли йдеться про стиль, секретом найвизначнішої поезії у драматургічному творі Моруа вважає додержання законів форми. Він доводить свою думку, аналізуючи природу театру Мюссе, побудованого на вільній фантазії, поетичному діалозі.
У сучасному світі Моруа вирізняє дві культури — масову і так звану елітарну. Кожна з них має свого адресата. Розвиткові першої сприяють нові технічні засоби інформації: дешеві видання, кіно, радіо, телебачення. Щоб зацікавити публіку, усім цим засобам потрібна вигадка. Сучасному письменникові повезло в тому розумінні, що масова культура надає йому широкі можливості формувати людину. Проте, коли він здатний запропонувати лише літературу відчаю або тільки бездумні твори, він ризикує тим, що читач і глядач від нього відвернуться. Успіх Чехова в усьому світі свідчить про те, що люди не тільки цікавляться останніми, пише Моруа, і що вони шукають у книжках духовної наснаги.
Протягом усього свого життя Андре Моруа — прозаїк, есеїст і критик — утверджує думку про вирішальну роль загальнолюдських цінностей, високу відповідальність митця і велику місію мистецтва у формуванні людини. Цим і дорогі нам естетична теорія і художня спадщина визначного французького письменника-гуманіста і громадянина.
ІРИНА ОВРУЦЬКА,
кандидат філологічних наук
Розділ І
Великі предтечі
Монтень
Ще й сьогодні можна бачити у Перигорі, на горбі (на тій самій «горі» — montagne, звідки пішло ім’я Мішеля Ейкема де Монтеня), колишню башту — його «бібліотеку», де були написані «Нариси», цей кладезь премудрості для всіх. З нього черпали Паскаль і Ларошфуко[4], Мольєр, а ще до них — Шекспір, який знав книгу у перекладі, а ближче до нас — Андре Жід, Ален[5]. Прекрасно і до певної міри дивно, що якийсь перигорський дворянин, котрий, крім кількох подорожей і поїздок у службових справах, провів усе життя серед людей свого краю, став одним з найвизначніших французьких письменників, і досі лишається одним з наших учителів.
Великий письменник, Монтень, подібно до Сен-Сімона або Реца[6], дивиться на речі прямо і, використовуючи слова звичайні, ретельно добирає ті з них, що точно передають його думку. Батько, кращий за всіх батьків у світі, навчив його латині ще в ранньому дитинстві. І протягом усього свого життя він читав стародавніх авторів — істориків, моралістів або поетів. У них він запозичив повнозвучну і соковиту мову, сильну своєю природністю. «Коли я бачу, які виразні ці гарні форми, такі живі, такі глибокі, я не кажу — ось влучне слово, а кажу — ось влучна думка». Бо лише зміст освітлює і породжує слова. І тоді вони не «вітер», а «плоть і кість». Подібно до Горація[7], яким він захоплюється, Монтень не задовольняється першим словом, яке лежить на поверхні, — воно зрадило б його. Він дивиться глибше і проникливіше; розум його риється і порпається у запасі слів і фігур, щоб виразити себе. Монтень має у своєму розпорядженні ресурси латині. Однак він знаходить багаті джерела у французькій мові, бо «немає нічого, що не можна було б висловити нашим мисливським і воєнним жаргоном, який є благодатним грунтом для запозичень».
Він знає, що живе у «дикому краї», де нечасто зустрінеш людину, яка розуміє французьку, але коли він каже собі: «Це слово тутешнє, гасконське», — це його аж ніяк не хвилює, навіть навпаки, бо довершеність, якої він прагне, і полягає у тому, щоб писати саме своєю мовою. Він користується повсякденною, звичайною мовою; хай у ній зустрічаються фрази, барви яких потьмяніли від надто буденного вжитку; «це, — говорить Монтень, — аж ніяк не притупляє їхнього смаку для людини з гострим нюхом», а у нього нюх гострий, оскільки він поет, так само, як філософ.
4
Ідеться про «Думки»
5
6