Чому загрозу? Тому, що ця людина, яка говорить правду, приховану у потаємних глибинах душі, небезпечна. Вона ризикує викликати у людства свідомість своєї бездушності. Мерсо сторонній; він не такий, як усі, і все більше дратує, повторюючи: «Я такий, як усі» — це справедливо щодо почуттів, але не слів. Та людей судять за їхніми словами. Суспільство, побудоване на пристойній брехні, відкидає цього стороннього, який не належить до цього і не бажає цього. Мерсо засуджено на смерть.
Та ось все обертається навпаки. Загнана в тупик абсурду людина, яка має померти, найчастіше хапається за надію: уникнути вироку через втечу або милосердя. Але Мерсо є втіленням абсурдної людини, для якої не існує ні втечі, ні прохання про помилування. Тюремний священик приходить утішити його, але Мерсо відповідає йому, що не вірить у бога. «Ви сліпі серцем, — каже священик, — я молитимусь за вас». Раптом щось спалахнуло у Мерсо. «Я його схопив за комір сутани і виплеснув на нього все, що таїлося в глибинах мого серця; я підстрибував, у криках моїх злилися радість і гнів… Він пішов, і я заспокоївся. Ніби цей несамовитий гнів зцілив мене від зла, спустошивши, позбавив надії. Перед лицем цієї ночі, обтяженої прикметами і зірками, я вперше в житті відкрився назустріч безмежній байдужості до всього світу».
Таким чином, Мерсо, скоріше модель для демонстрації ідеї, ніж персонаж роману, вписується у цикл «Міф про Сізіфа». Він був рабом пекла буденності, котив свій камінь, не думаючи про це. Відмовившись від надії, від усякої надії, він завоював свою свободу і може тепер насолоджуватись життям, саме так, у його камері, насолоджуватись звуками села, які долинають до нього, пахощами ночі, землі; коротше, його знов п’янить життя, бо він прийняв смерть, і камінь, і повну байдужість до безмежного світу навколо. Він врятований тим, що його згубило.
«Чума» відіграє по відношенню до існування колективу ту саму роль, що «Сторонній» по відношенню до існування індивіда. Подібно до того як Мерсо відкривав для себе красу життя завдяки шокові, котрий пробуджує в ньому протест, ціле місто пробуджується до свідомості, коли опиняється в ізоляції, у владі чумного мору. Місто це — Оран, чумний мор вигаданий. Ця прекрасна книжка не має нічого спільного з реальним спостереженням. Персонажі тут є також втіленням певного способу думок. Але, як усі великі гумористи, від Свіфта до Джорджа Оруелла[289], Камю намагався для більшої вірогідності додати конкретні деталі. Опис Орана на початку книжки нагадує кращі описи Бальзака; тут змальовано не тільки вигляд, а й моральний клімат міста, що поринуло перед лихом у торгівлю і буденні справи.
Повільне введення вигадки у реальність є справді чудом технічної майстерності. Пацюк, який вмирає, спливаючи кров’ю, потім десять, потім сто, потім армії пацюків. І нарешті — перша людська жертва. Опис симптомів, опору адміністрації, яка відвертається від лиха, як трибунал від убивці. Усе це здається мені мистецькою вершиною. Камю цікавить у «Чумі» не реакція людини, яка бачить крах усього, що здавалося їй стабільним: зв’язків і взаємин між людьми, здоров’я. Це вже не просто Сізіф, а покоління Сізіфів, яке почуває себе розчавленим гірським обвалом.
Як себе почувають нещасні? Краще, ніж можна було думати. Передусім майже всі у час, коли місто було закрите на карантин, згадують про узи, які єднають їх з тими, з ким розлучені — чоловіками, дружинами, відсутніми коханцями. Але є й такі, що діють. Це доктор Р’є (Оповідач), який, не думаючи навіть про небезпеку, не почуваючи страху, лікує хворих. Р’є — атеїст. Отцю Панелу, який вірить, що чума наслана богом, щоб покарати місто грішників, і бачить їхнє спасіння у розкаянні, Р’є відповідає: «Спасіння людини надто гучне слово для мене. Я не сягаю так далеко. Мене цікавить її здоров’я, здоров’я насамперед». Для нього це професійне питання. «Тут ідеться не про героїзм. Ідеться про порядність». Така й мораль Антуана Тібо у романі Роже Мартен дю Гара і, як я переконаний, моя. Робити все, що ти можеш і що слід робити там, куди тебе закине випадок. Чому? Без будь-яких підстав. Щоб бути в злагоді з самим собою.