Жан Ануй
«Справа честі драматурга, — говорить Жан Ануй, — постачати п’єси. Передусім ми повинні думати про те, що акторам треба щовечора грати для публіки, яка приходить у театр, щоб забути про свої злигодні і смерть. А якщо одна з них виявиться раптом шедевром, — що ж, тим краще!» Отже, передусім — театральний ремісник, подібний до Мольєра, подібний до Шекспіра. Він не пише, як Сартр, заради того, щоб викласти свої метафізичні або політичні погляди, ангажуватися. Безумовно, як і кожний митець, він накладає на твір свою печатку. Спочатку його переслідує ідея первозданної чистоти дитинства, яку псує бідність і спричинені цією бідністю компроміси. Пізніше його герої прийдуть до згоди з життям і приймуть, не без великих зусиль, світ таким, який він є. Одні знайдуть порятунок у фантазії, в ілюзії, інші — у співчутті. Щось зближує Ануя з Маріво, щось з грецькою трагедією, щось, нарешті, з бульварним театром. Він чудово володіє всіма нитями фаху і жодну з них не зневажає. Їхнє переплетіння, однак, оригінальне, стиль — поетичний і розмовний. «Куплети» Ануя написані по-іншому, але рукою аж ніяк не менш твердою, ніж у Мюссе або Жіроду.
У дванадцять років Ануй починав писати віршовані п’єси, але не закінчував їх; з п’ятнадцяти читав Шоу, Клоделя, Піранделло. З Жуве він не знайшов спільної мови і незабаром покинув його. Але Жуве відкрив йому театр Жіроду. Ануй описав, як схвилювала його гра Жуве, який виконував 1928 року Зігфріда[294]. Жіроду навчив Жана Ануя театральної мови — «мови поетичної і штучної, більш справжньої, ніж стенографічний запис розмови». Через чотири роки у «Театр де л’Евр» була зіграна перша п’єса Ануя «Горностай».
«Горностай», власне кажучи, п’єса, де, коли змінити обставини, авторові самому могла б належати роль «роздратованої молодої людини» — Франца. Це чорна-пречорна п’єса, де вперше виступає одна з основних тем творчості Ануя: прокляття бідності. Ця перша п’єса зовсім не в дусі Жіроду, вона не позбавлена сили, але надто прямолінійна, їй не вистачає поетичного світла. У 1937 році знайомство з двома визначними режисерами — Пітоєвим, який ставить «Мандрівника без багажу» і в наступному сезоні «Дикунку», а також Барсаком[295], що створив виставу за «Балом злодіїв», — остаточно робить з Ануя справжнього драматурга, тобто людину, причетну до «таємниць» сцени. Видатні режисери нашої епохи у буквальному розумінні слова «створили» відомих драматургів. Без Жуве безперечно не було б Жіроду.
Після «Дикунки» Ануй, ще зовсім молодий, був визнаний одним з провідних майстрів сучасного театру, і п’єси його не сходили зі сцени. Видаючи їх (а вони прекрасно витримують випробування читанням), він поділить свої п’єси на «чорні» — ті, де відчутна песимістична філософія життя; «рожеві», де, незважаючи на «чорноту» людей, комедія закінчується прийняттям життя з посмішкою або покорою; «блискучі», де перемагає фантазія, п’єси «скрипучі», гіркі, блазенські і важкі, і, нарешті «костюмні», де історія вбирає у себе вічні почуття; це «Жайворонок» (Жанна д’Арк), «Бекет, або Честь божа», «Торжище шахраїв», тобто парад ганебних зрад після повернення Наполеона з Ельби, Ватерлоо і Другої реставрації[296].
Поль Вандромм у своїй прекрасній передмові до «Театру» Жана Ануя цілком справедливо зазначив, що ця остання п’єса, не лишаючи жодних ілюзій, «свідчить, що час захоплюючих комедій, блиску заради блиску відійшов у минуле. Життя багато чого навчило Жана Ануя, і передусім того, що не слід обманюватись ні в чому: ні у своєму обуренні, ні в безмірності надій, ні в людях». Театр Жана Ануя і в той же час його філософія поступово еволюціонували до свого роду всепрощення, яке нагадує, хоч і в зовсім іншому регістрі, всепрощення Жіроду.
Перший погляд на світ у театрі Ануя дуже похмурий. Ніщо так не принижує, ніщо так безжально не вириває юну істоту з раю дитинства, як бідність. Десятки разів Ануй показував, що гроші — непереборна перешкода на шляху до щастя. Тереза, героїня «Дикунки», бідна і горда дівчина, дочка музикантів-невдах; її кохає Флоран, талановитий і багатий композитор. Вона могла б, вона повинна була б бути щасливою, тому що кохає Флорана, але як розірвати з власними спогадами, зі скнарами батьками, згодними продати її, з давніми товаришами по жебрацькому існуванню? Вона страждає, коли Флоран дає їй гроші, щоб купити чемодани. У бунтарському пориві вона розкидає купюри (цей жест повторить інша героїня у п’єсі «Запрошення до палацу»), потім — леле! — підбирає їх.
295