«Еврідіка» — варіація на тему непорушності минулого. Тут для кохання немає ні класових, ні грошових перешкод. Орфей — син мандрівного музиканта, Еврідіка — дочка бідних акторів. Вони зустрічаються у вокзальному буфеті і закохуються одне в одного з першого погляду. Кохання їхнє прекрасне, воно осяває весь світ. Як і Левіну в «Анні Кареніній», коли він став женихом, Орфею раптом все здається надзвичайним і прекрасним. Це безумне кохання. Орфей кидає свого старого батька, Еврідіка — матір і трупу. У другому акті ми знаходимо їх у номері готелю, вони — коханці. Вони хотіли б, щоб їхнє кохання було чистим. Але як це важко! Є спогади. А спогади Еврідіки жахливі. Вона була коханкою мерзенного директора трупи, вона жила і з іншими. «Отже, коли ти, припустимо, у своєму житті бачив багато огидного, це все лишається в тобі?» Саме в цьому трагедія Еврідіки.
Кохання могло б зберегти саму довершеність лише в тому випадку, якби кожний з коханців відмовився від пізнання другого. Такий для Ануя зміст античного міфа. Марно прагнуть коханці бути єдиною плоттю. Чистота і довічний союз можливі лише у смерті — такий трагічний урок «Трістана та Ізольди», «Ромео і Джульєтти», який Ануй повторить у «Ромео і Жаннетті». Драматична сила стародавніх міфів збагачує долю людську благородством тисячолітніх страждань.
«Антігона» — ще одна «чорна» п’єса, але завдяки обставинам, а також важливості порушених у ній проблем вона мала величезний резонанс. Зіграна під час війни (1942), вона дозволила, під прикриттям легенди, виразити почуття, які опановували французів. Безкорисливий бунт Антігони проти Креона, проти встановленого порядку був також бунтом полоненої країни проти декретів її володарів. Антігона уособлює абсолютну чистоту, нічим не затьмарене дитинство, відмову від щастя. Дикунка (Тереза) і Еврідіка тікали від щастя, бо не могли змити з себе первісного бруду. Антігона поступається щастям заради честі.
Роль Антігони нам відома з трагедії Софокла. У Антігони два брати — Етеокл і Полінік; вони билися у різних таборах: Етеокл за Фіви, Полінік проти Фів. Обидва були вбиті. Креон заборонив ховати Полініка, зрадника. Хай його тінь вічно блукатиме, не знайшовши поховання! Кожного, хто посміє кинути грудку землі на проклятий труп, буде страчено. Антігона, наречена Гемона, сина Креона, кохає свого жениха і вмирати не хоче. Проте вона виходить на світанку, щоб поховати брата. Стражники, що були в караулі і задрімали, доповідають про це цареві. «Ну ось, тепер пружину натягнуто до відказу. Далі події розгортатимуться самі собою. Цим і зручна трагедія — потрібний лише невеликий поштовх, щоб дія зрушилася. І все! А потім лишається одне: дати подіям іти своєю чергою. Турбуватися нема чим. Все піде само собою. Механізм зроблений на совість. Добре змащений». Так, змащений добре як для Ануя, так і для Софокла. Тон, проте, різний. Слід повернутися до двох слів, які найкраще характеризують стиль Ануя: поетичний і розмовний.
Анахронізми, навмисно примножувані в «Антігоні», власне кажучи, прийом алегорії. Креон — державний діяч, який не знає нічого, крім свого обов’язку: підтримувати порядок. Його єдина помилка — у нерозумінні того, що вище за закони людські — закон божеський, іншими словами — закон моральності. У Креона зовсім не лежить душа до того, щоб стратити Антігону, дочку Едіпа, цю принцесу — худеньку, з насупленими бровами. Креон не врахував героїчної впертості Антігони. Він обстоює значення ролі керівника: «Адже треба, щоб хтось стояв за кермом! Судно дало течу по всіх швах. Воно вщерть навантажене злочинами, глупотою, нуждою… Корабель утратив управління… Щогла тріщить, вітер завиває, паруси розідрані на шматки… Скажи, будь ласка, чи є тут час думати про всілякі тонкощі… Ти це розумієш?» Антігона хитає головою: «Я не хочу розуміти. Це ваше діло. Я тут не для того, щоб розуміти, а для іншого. Я тут для того, щоб відповісти вам „ні“ — і померти». Легко уявити собі, який відгук знаходили такі репліки в епоху Опору; вони знаходять цей відгук ще й тепер, коли окупація вже у минулому, бо суперечка між тяжким обов’язком керівника і бунтом вільної людини не буде розв’язана ніколи. У трагедії всі не винні. Креон хотів би прив’язати Антігону до життя. Вона віддає перевагу смерті, тому що життя надто потворне, стражники надто вульгарні, її сестра Ісмена надто обережна. Власне кажучи, вона віддає перевагу смерті, тому що боїться життя, побоюється розбещуючої сили щастя. У чому зміст цього самозаклання? Повторюю: жага чистоти, вимога довершеності, жах перед вашою «брудною надією». Ж.-Б. Баррер зазначив, що улюблені герої Ануя (переважно — героїні), не будучи християнами, тягнуться до мучеництва… Куди ж це веде їх? Нікуди.