Залишаються п’єси, названі Ануєм «костюмованими», які спокусливо було б назвати «історичними», оскільки в їх основу покладено історію Жанни д’Арк, Томаса Беккета[300] і Реставрації, але які, коли придивитися, аж ніяк не більш історичні, ніж який-небудь «обід у ролях». Історичні події тут не більш як привід для багатого на анахронізми викладу певної філософії історії, поблажливої і вільної від будь-яких ілюзій. Варвік визнає, що Жанна здійснила чудо. Генеральний штаб сера Джона Тальбота діяв за всіма правилами стратегії і, проте, зазнав поразки. «Ні, тут зіграв роль, крім усього, якийсь нематеріальний фактор — було б негоже цього не визнати — або, коли вже ви так наполягаєте, ваша святість, бог… чого генеральні штаби ніколи не передбачають… Цей маленький жайворонок, який заспівав у небі Франції, над головами французьких піхотинців. Одне слово, краще, що є у самій Франції. Бо в ній також чимало дурнів, нездар і мерзотників, але час від часу в небо злітає жайворонок і заглушає усіх їх. Я люблю Францію».
Гадаю, що в глибині душі Ануй теж любить Францію, таку, яка вона є, з усім її «торжищем шахраїв», невірністю, що дозволяє вітати Людовіка XVIII після Наполеона. І ще більше подобається йому терпимість короля. Король і імператор обидва доходять думки (так часто висловлюваної театром Ануя), що життя просте і не слід його драматизувати.
Ми процитували на початку цього етюда фразу Ануя: «Справа честі драматурга — постачати п’єси». Честь врятовано. Ануй постачав відмінно зроблені п’єси. Драматичний розвиток у нього безперервний, динамічний. Він захоплює глядача. Репліки «під завісу», фінали окремих актів або п’єс завжди блискучі, відточені, ефектні; стиль, «музика» гідні того молодого чоловіка, який стрімголов скотився з гальорки «Комеді де Шанз-Елізе», сп’янівши від творчого збудження.
Жіроду, Мюссе, Маріво… Ці імена часто згадують, говорячи про театр Ануя. Слід було б, я вважаю, додати Арістофана і Шекспіра. Греки відкрили секрет сценічної мови, яка поєднує штучність і правдивість, поезію і буденність. Шекспір передав її Мюссе, Жіроду і Аную. Поетичність цього останнього будується з суміші гіркоти і чистоти, свіжості і розчарування. Усі ці персонажі, молоді й старі, хотіли б вірити у кохання. Їх споконвічна наївність наштовхується на дуже жорстокий світ. І гине від цього удару.
Ануй починав бунтарем, а не революціонером. Безумовно, суспільство скрипить скрізь — багатії варті свого багатства, бідняки перетворюються у Бітосів. Але Ануй не ставить перед собою завдання змінити суспільство. Мальовничість політичних варіацій його втішає, не переконуючи. Змінити слід було б самих людей, чоловіків і жінок. «Якби люди витрачали соту частину зусиль, які вони роблять, щоб пам’ятати, на те, щоб забути, я певен: на землі давно вже був би мир». Тут він приєднується до Канта: «Пам’ятай, що треба забути», — і до Валері, який твердив, що історія минулого породжує війни майбутнього. Навіть у коханні спогади стають причиною страждань.
Що ж треба зробити? Ануй ніколи цього не говорить, і він має рацію. Роль митця — не роль мораліста. Він змальовує безумство світу і втішає нас, відтворюючи його.
Поль Елюар
Політичні розбіжності не заважають мені ні захоплюватись поетом, ні поважати людину. Я з давніх-давен люблю ніжну і здорову, тонку і сильну поезію Елюара; я пройнявся симпатією до нього як до людини з першої зустрічі. Він відразу вражав почуттям братньої гідності, якою пройнята вся його творчість. Я надаю величезного значення словам, що символізують усе його життя: «Уловлюючи те, що тільки-тільки народжується у житті, поет учить нас насолоджуватися найчистішою мовою — мовою людини з вулиці і мудреця, жінки, дитини і божевільного. Треба тільки побажати, і тут відкриються справжні чудеса».
Він писав вірші для всіх, черпаючи в усіх суть своєї поезії. Він говорив про любов і смерть, війну і мир тими словами, якими говорять усі. З класичного вірша з точними римами і вірша, зовсім позбавленого ритму, який перестав бути віршем, він створив свій власний оригінальний інструмент — строфу, у якій є дещо від пісні; рефрен, у якому є дещо від молитовного повтору; риму, у якій є дещо від асонансу. Його вірш прозорий, легкий. Елюар чимось близький до Шеллі. Яких би великих тем він не торкався, сила його вірша у простоті, у нічим не затемненій чистоті мови.
300