Він, як і Гете, вважав, що кожен вірш — вірш на випадок. І мав рацію. Поезія повинна сягати корінням у дійсність, здобуваючи при цьому універсальне значення. Найславетніші вірші досить точні, щоб схвилювати поета, досить всеосяжні, щоб схвилювати всіх людей. Якби мені запропонували вибрати серед віршів Елюара ті, що відповідають цій подвійній вимозі, я назвав би чудові — «Затемнення», «Сім віршів про кохання на війні», «Тій, про яку вони мріють», «Добру справедливість», заслужено уславлену «Свободу». І ще багато інших.
Так, він був поетом витонченим і глибоким.
Луї Арагон
Арагон — один з двох-трьох найвизначніших французьких письменників нашого часу. З одного боку, він уміє писати розмовною мовою; краще, ніж будь-хто інший, він уловив музику живої французької мови: ці уривчасті фрази, що повторюють ритм дихання і думки, не бездоганний, але дуже ясний синтаксис, характерний для французького народу. А з другого боку, він має високу культуру, він прочитав усе, що читають усі, і все, чого ніхто не читає: він любить «блукати по завулках» давньої говірки середньовіччя, він дістає фізичну насолоду, розштовхуючи слова у фразі, щоб поставити дієприкметник минулого часу або дієслово на таке місце, яке було б природним у поета XVI століття, але вражає нас сьогодні. Звідси — чудові дисонанси. Вони хвилюють і захоплюють читача. Кращої французької прози немає.
Відомо, що в юні роки Арагон пройшов навчання у русі дада[302] і у сюрреалістичному угрупованні. Там він навчився повставати проти встановленого порядку — як у галузі ідей, так і в галузі слів — і користуватися «сучасною системою образів, де свідомо розірвано усі зв’язки». Від цього примітивного бунту він приблизно 1927 року перейшов до бунту соціального, політичного і вступив до комуністичної партії; але зберіг набуту в період сюрреалізму свободу композиції, яка згодом стала однією з найпривабливіших і сильних рис його творчості. «Треба, — говорить він, — вселяти в людей думку, що письменник не дотримується загальноприйнятого порядку». Відданий з того часу одній партії, одній любові, одній батьківщині, Арагон став великим письменником, традиційним, але таким, що зберіг (на щастя) свавільність своїх перших кроків. Як романіст, він почав застосовувати і відстоювати метод соціалістичного реалізму. Але — увага! Під реалізмом він розуміє аж ніяк не натуралізм. Натуралізм — це несміливе фотографування явищ, які лежать на поверхні дійсності. Реалізм Арагона — це реалізм поетичний, який перетворює дійсність.
Дуже цікаво простежити, яких авторів, що безумовно справили на нього вплив, він згадує найохочіше. У поезії — Гюго, Верлена[303], Аполлінера, а також поетів віддаленіших епох: Відродження і середньовіччя. Але у зв’язку з цим його романом — «Загибель всерйоз» — слід назвати деяких англійців: Роберта Льюїса Стівенсона[304] (Арагон по-простому називає його Робертом Льюїсом, або ж Р. Л. С.), дивного Льюїса Керрола, автора «Аліси у Країні Чудес» (у якому дурні бачать лише дитячого письменника, а люди, що вміють читати, — дуже сміливого філософа і сатирика), потім Чарльза Лема[305] і одного росіянина — Достоєвського. Це Арагон наштовхнув мене на думку, що ідея написати книгу «Дивна історія д-ра Джекіля і містера Хайде» навіяна Стівенсону після читання Достоєвського. Я мало не забув ще й Шекспіра — глухе рикання «Отелло» і «Бурі» чути протягом усієї довгої розповіді.
Позначивши цей фон, запитаємо: що ж являє собою «Загибель всерйоз»? Роман? Так, може й роман, і навіть роман у дусі сучасного реалізму. «З усіма своїми труднощами, своїми суперечностями, своїми проблемами». Та коли основним стає сучасний характер реалізму, то хіба і роман, і його персонажі не ризикують за півроку виявитись нереалістичними через те, що його герої можуть бути поставлені під сумнів рухом Історії? Арагон запитує себе про це. А я відповідаю: жодної небезпеки немає. Коли сцена змальована поетично, талановито, вона не втратить свого сучасного звучання. Наприклад, «Те, що я бачив» Віктора Гюго. Це не застаріло. Так само не застаріють історичні епізоди «Загибелі всерйоз»: жива розповідь про похорон Горького, описи відступу до Ангулема 1940 року, вступу до Ельзасу у 1918 році. Коли розглядати цю книжку під певним кутом зору, вона являє собою частку сучасної історії.
302