Але це також роман у дусі Піранделло, роман про двоїсту або троїсту людину, якою є романіст[306]. Бо в кожній творчій особистості співіснують: людина, яка живе у реальному світі і кохає реальну жінку; ясновидець, котрий рухається у всесвіті, ним самим побудованому з часток дійсності; і, нарешті, оскільки жива людина і ясновидець являють собою одну й ту саму істоту, оскільки автор «Людської комедії» і пан Оноре де Бальзак — одна особа, виникає потреба ще й у третій людині, посереднику, який править за з’єднуючу ланку між першими двома. Звідси ідея ставити час від часу своїх персонажів перед тристулчастим дзеркалом, де вони побачать три різні свої зображення, вірні і в той же час невірні. У сучасних казкових сюжетах дзеркала відіграють велику роль. Аліса у Країні Чудес пройшла крізь дзеркало, Орфей у Кокто кинувся за дзеркало, у царство Смерті, у Арагона розділи роману називаються «Венеціанське дзеркало», «Дзеркало, що обертається», «Розбите дзеркало».
Тепер ми вже досить знаємо про цей роман, і я можу представити вам його персонажів. У центрі — письменник, тобто сам Арагон, але не тільки Арагон. Часто він пише від першої особи, але його «я» охоплює відразу романіста Антуана Знаменитого, людину на ім’я Альфред і Луї Арагона — посередника, у якому і здійснюється синтез. Поряд з ним жінка, яку він кохає. Це Ельза — і не Ельза[307]. У романі це видатна співачка і Інгеборг д’Ушер, яких кохають Антуан і Альфред: «Я» називає її то Шепотом то Папороттю. Одного дня, слухаючи, як співає Папороть, Антуан втратив своє відображення. Тепер, глянувши у дзеркало, він бачить тільки чисте скло. «Я не можу позбутися думки, що втратив своє відображення, коли співала Папороть. Чи не все одно, щó вона співала? «Im wunderschönen Monat Mai…»[308] [309] Коли вона співає, завжди розквітає чудесний травень її голосу. І я забуваю себе». Людина, яка забула себе, більше не може себе бачити. Це міф, і, як усі прекрасні міфи, він глибший, ніж вважає його автор.
Альфред і «Я» ревнують до Антуана, що може здатися дивним, тому що всі троє існують у єдиній плоті. Поміркувавши, ми розуміємо, що пристрасно закоханий письменник страждає від того, що його кохають головним чином як письменника і що як людину його мучать ревнощі. Кінець кінцем у Альфреда дозріває думка вбити Антуана, іншими словами, виникає бажання спонукати своє друге «Я» написати історію вбивці. «Треба було, щоб саме Антуан узаконив роздвоєння людини, внаслідок якого людина бачить, як у ній народжується вбивця». У грі між Альфредом і Антуаном ставка — кохання Папороті. Щоб залишитися з нею наодинці, Альфред у фіналі вбиває Антуана. А це можна зробити, лише розбивши дзеркало, у якому Антуан щойно знову піймав своє відображення.
Ось, отже, одна з тем роману: взаємини між творцем і людською маріонеткою, яка править йому за опору. Щоб зробити процес творчості зрозумілішим для нас, нам надається можливість ознайомитися з трьома уривками з творів Антуана (приводом є ознайомлення з ними Папороті). У першому, названому «Шепіт», прекрасному і дуже хвилюючому, дія відбувається паралельно і в Данії, де виведено міністра Струензе[310], коханця королеви Кароліни-Матільди, який знає, що доведеться платити за злочинну пристрасть і за насолоду, і у спальні Шепота, вона ж Папороть, вона ж королева Кароліна-Матільда, і вона ж, безумовно, Ельза.
Особливе захоплення викликає у мене другий уривок — «Карнавал». Тут ми ближче підходимо до особистих спогадів лейтенанта медичної служби Арагона, мужнього солдата, учасника двох воєн. «Я» вступає переможцем в Ельзас; і там він знаходить знов мову «Lieder»[311], мову Гете, Гейне, Рільке[312], він знаходить знов спогади про Жан-Крістофа і Ромена Роллана, і бачить селище Сезенгейм, де Гете зустрівся з Фредерікою Бріон[313]. У дні перемоги життя — це карнавал, де блукають заблудлі маски. На шляху з Бішвіллера до Хагенау підпоручик П’єр Удрі, ще одна маска автора, покохав молоду ельзаску. Її звуть Беттіною, як пані фон Арнім[314], яка юною дівчиною преклонила коліна біля ніг старого Гете. Беттіна (або Бетті) П’єра Удрі заручена з одним американцем, і кохання його не сягає далеко, але знаходить продовження у незгасних спогадах, які спливли одного вечора через багато років у іншої людини, у «Я» на концерті, коли він слухав «Карнавал» Шумана у виконанні Ріхтера.
310
313