Так що ж таке «Загибель всерйоз» — поетична і фантастична автобіографія? Так, і це теж, як і багато творів Арагона. Роман часто стає для нього таємним побаченням з минулим! Але скоріше можна сказати, що це не автобіографія, навіть поетична, а довге любовне послання до Ельзи, яка і є Папороть, вона ж Інгеборг д’Ушер. Це кохання — у центрі уваги Арагона. І всі види вірності — вірність людини не тільки своєму коханню, але й своїй партії і Франції — протистоять тут «омані серця і розуму»[315]. Це кохання, нестямне, всепоглинаюче, дозволяє йому відчути реальність.
Так що таке зрештою «Загибель всерйоз»? Любовний лист на чотириста сторінок? Лист на віки вічні закоханого чоловіка до жінки всього його життя? «Чи не все одно — Альфред я чи Антуан. Пишу тобі, Папороть, чого ж іще, — це значить сказати все і не сказати нічого, коли слів так багато, вони стають прозорою водою… Пишу тобі, що я можу ще сказати? Все, що пишу я, це лише лист, нескінченний лист до тебе: я граю твоїм ім’ям, я надаю собі різного віку, іншого минулого, мінливої долі. Я надіваю маску, яка виражає таке сильне почуття, що воно було б нестерпним для нічим не захищеного обличчя; це безсоромність, за якою ховається кохання. Чого ж іще?» Бачите, сам автор говорить, що перед нами — замаскований любовний лист. Безумовно, це так, але перед нами і щось інше, значніше. Скажемо, що це схрещення різних сюжетів з гучною піснею кохання, і навіть коли здається, що вона замовкла, її приглушена мелодія виникає в басах.
Любовний лист. Поема найчудовішою французькою мовою… Роман про ревнощі. Але також есе про природу роману — тема, що постійно хвилювала і спокушала Арагона. «Let us pretend» — «удамо», каже Аліса у Країні Чудес. Романіст — це людина, яка грає. Удамо, що нас двоє, Альфред і Антуан. Він добре знає, що це неправда, але це замаскований спосіб говорити правду. «І want to write about a fallow who was two fellows», — пише P. Л. C. «Я хочу писати про людину, яка була двома людьми». Арагон каже: «Я хочу писати про людину, яка не відбивається у дзеркалі, яка не бачить сама себе». Чи означає це брехати? Ні, багато людей вже не бачать себе такими, які вони є. Замість того щоб банально висловити цю думку, міф або роман показують чисте дзеркало. А ось і інший міф: цілком очевидно, що можна розглядати одні й ті самі факти з точки зору ревнощів, життєвої правди і деперсоналізації. Потрійне дзеркало робить цю абстрактну думку конкретною.
Можна бути романістом у реальному житті. Удамо, говорить Папороть, що вас двоє, Антуан і ти. Ось вже й Папороть почала творити роман. І навпаки: життя починає проникати у роман. Коли Бальзак писав «Утрачені ілюзії», то перші кроки Люсьєна де Рюбампре як письменника і журналіста виявилися схожими з першими кроками самого Бальзака. Схожими, але не тотожними. Коли Арагон малює вступ французьких військ в Ельзас, то це розповідає він — і не він. У сутінках розповіді затаїлася — і ми це бачимо — якась людина у військовому кашкеті з червоною оксамитовою околицею, людина, яку П’єр Удрі, герой роману, називає Арагоном; а пізніше ми зустрічаємо й іншого, сивоволосого Арагона: він слухає, як Ріхтер грає «Карнавал» Шумана. Хто ж з них справжній? Хто підроблений? Одне вірне з погляду дійсності, інше — з точки зору поета. «Правдива брехня». Поезія і правда, як говорив Гете[316]. Роман — це піднесена форма брехні. Існує зона, де все змішано і де важко відрізнити автора від маріонетки; неможливо говорити чисту правду, не домішавши до неї трохи поетичної брехні.
А як же побудований цей роман? Дуже майстерно, так, щоб здавалось, ніби він взагалі ніяк не побудований. Виникає враження, що «Загибель всерйоз» — це намисто, яке виблискує окремими епізодами і відступами; здається, що це «колаж» на зразок — тих, які любив компонувати Пікассо, колаж житейських і літературних спогадів, випадково знайдених і випадково дібраних. Насправді це роман, який твердою ходою просувається до розв’язки, що нею є вбивство Антуана. Різноманітність дзеркал накреслює вісь дії. «Венеціанське дзеркало», «Дзеркало Брот», «Дзеркало, що обертається», «Розбите дзеркало» — такі назви розділів, які утворюють каркас книжки. Між ними прохоплюються відступи: відступ про роман як дзеркало, відступ про дзеркало як роман, листи до Папороті про те, що таке ревнощі, і, нарешті, три чудових оповідання, витягнутих з червоного портфеля Антуана: «Шепіт», «Карнавал» та «Едіп».
Золоте правило дотримане. Події викладено у заданому порядку, але це зовсім не помітно. Читач перескакує від Шекспіра до Гете, з Кіпра у Сезенгейм, від Струензе до Малібран[317]. Автор кидає його то у Москву, то у Відень, то у Страсбург, то в Ангулем, де він зустрічає тінь Бальзака серед більш ніж реальних інтервентів. Усе це фантастично, музично, людяно, піднесено. Роман? Поема? Есе? Любовне послання? Чи не все одно, якщо воно прекрасне.
315
Обігрується назва роману французького письменника Кребійона-сина (Клода Проспера Жоліо, 1707–1777) «Омана серця і розуму».
317