Писати для нього означає уберегти себе від неробства, яке плодить химерні і небезпечні мрії. «Душа, не маючи чіткої мети, губить себе». Коли розум не спрямовувати, він «породжує стільки хаотично нагромаджених одне на одне химер і фантастичних чудовиськ, що, бажаючи розгледіти на дозвіллі, наскільки вони примхливі і безглузді, я почав робити їх перелік, тобто переносити їх на папір». Обнародуючи і засуджуючи свої власні вади, він сподівається навчити інших уникати їх. Однак він розуміє, що говорити про себе небезпечно. Читач скоріше вірить необачним визнанням, ніж похвальбі.
Монтень іде на риск, знаючи, що походить з роду, відомого своєю порядністю, і від дуже доброго батька. Зобов’язаний він цим крові, або прикладу, який бачив удома, чи доброму вихованню, одержаному в дитинстві? Але факт, що більшість пороків його жахають. Нахили спонукають його присвятити своє життя спілкуванню трьох видів.
Перший з них — дружба. Його дружні почуття до Ла Боесі[11] були постійними і бездоганними. Метою дружнього спілкування є вільність у поводженні, обмін думками, коротше — зв’язок душі, який не переслідує жодних вигод; справді чиста дружба, що не шукає нічого, крім себе самої. У ній повинні поєднуватись довір’я, чарівність, радість.
Другий вид спілкування — спілкування з гарними і благородними жінками. Зустрічаючись з ними, слід триматися трохи обережно, особливо тим, у кого грає плоть, — а Монтень саме такий. «Безглуздо віддавати цьому всі свої думки». Але не меншою дурницею було б вступати у подібні стосунки без кохання, не рахуючи, втім, шлюбу, у якому Монтень, як і Бальзак, не бачить умов для кохання. Добрий шлюб (коли такий взагалі існує, каже він) — це приємне співжиття, яке відзначається сталістю, довір’ям і взаємними обов’язками. Але відсутність перешкод притупляє бажання. Сам він одружився скоріше за звичаєм, ніж за вибором, і аж ніяк не соромиться визнати, що шукав любовних радощів не у шлюбі.
Третій вид спілкування, як відомо, — спілкування з книжками, що стало у пригоді не стільки для педантського накопичення знань, скільки для пробудження у ньому бажання при зіткненні з новими предметами сказати своє слово. Читаючи, він прагне, скоріше, викувати свій розум, ніж наситити його. Йому потрібний привід для роздумів. У своїй «бібліотеці», на четвертому поверсі башти, він гортає одну книжку, другу навмання, як прийдеться. «То я віддаюся роздумам, то заношу на папір або диктую, походжаючи туди й сюди, мої фантазії на зразок цих». Йому ніколи не надокучає добирати цитати. «Адже я цитую те, що не вмію виразити так само добре або через недостатню виразність моєї мови, або внаслідок слабості мого розуму». Але йому відомо також, що спілкування з книжками, коли воно перетворюється на манію, не позбавлене небезпеки. «Коли я пишу, я уникаю товариства книжок і спогадів про них зі страху, щоб вони не вторглися у мою форму».
То які ж істини відкрив він для себе з допомогою цих трьох видів спілкування, аналізу власної думки, мандрів? Головне — нескінченне багатство звичаїв, суджень. Кожний народ називає варварством те, що не прийнято у нього самого. Створюється уявлення, що для нас єдиний взірець істини — погляди тієї країни, звідки ми походимо. Тільки тут (для кожного) — досконала релігія, досконала поліція, і не тому, що вони розумні, а тому, що вони наші.
Досить почитати або помандрувати, щоб переконатися, що залежно від часу і місця людський розум надає однакового значення цілком різним звичаям і віруванням. Монтень неодноразово бавиться складанням нескінченних переліків такого роду прикладів, іноді неймовірних. Є народи, які оплакують смерть дітей і святкують смерть старих, такі, де чоловіки без жодних причин можуть розлучатися зі своїми дружинами, де найбажаніший вид поховання — бути відданим на поживу собакам, а в інших місцях — птахам; такі, де вітаються, приклавши палець до землі, а потім піднявши його до неба; тут їдять людське м’ясо, там шанобливий син повинен убити свого батька, який досягнув певного віку. Список займає сторінки й сторінки. Який же можна зробити з цього висновок, коли не той, що єдиний володар світу — звичай?
Людина непостійна. Вона багатолика і завжди вагається (тому вона й має історію). Вона дотримується звичаю, навіть коли звичай заперечується розумом. Чи є що-небудь дивніше, ніж бачити народ, який керується в усіх своїх домашніх справах законом, записаним і опублікованим не його мовою? Чи є що-небудь неймовірніше, ніж бачити націю, де судові посади продаються, а вироки сплачуються готівкою? Так ось, ця нація — французи. Чи значить це, що слід повставати проти звичаю? Він так не вважає. Такого роду міркування не повинні відвертати розумну людину від слідування загальноприйнятому способу життя. Усі відступи від усталених звичаїв продиктовані скоріше безглуздям, ніж розумом.