Монтень схвалює Сократа за те, що той пожертвував життям заради закону, хай і несправедливого[12]. Завжди сумнівно, чи може зміна діючого закону принести користь. Політичний устрій подібний до будинку, спорудженого з кількох з’єднаних між собою частин; неможливо розхитати одну з них, щоб це не позначилося на цілому. «Я розчарувався в усіх нововведеннях, — говорить Монтень, — у якому б вигляді вони нам не з’являлися, і маю всі підстави для цього, бо бачив, до яких фатальних наслідків вони призводять. Ті, хто розхитує державний устрій, першими якнайчастіше і гинуть під його руїнами». Тому він уславлює християнську релігію за те, що вона вимагає коритися властям.
Яку ж користь сподівається він видобути з цього переліку звичаїв і показу людських безумств? Навіщо викривати все, коли кінець кінцем пропонується добровільно в усьому взяти участь? Відповідь проста. Важливо переконати людину у її невігластві, оскільки це значить вселити в неї скромність, яка породжує терпимість. «Що я знаю? — говорить Монтень і дістає втіху, заперечуючи в уславленій «Апології Раймонда Сабундського»[13] багато з тих способів, з допомогою яких людина, як вона гадає, осягнула істину. Філософія — це лише софістична поезія. Наука? Вона розплачується з нами речами, які сама ж вчить нас вважати вигаданими. Досвід? Ми бачимо, що, уявивши собі одне, червоніємо, а друге — бліднемо, можемо, коли захочемо, поворухнути пальцем, але чому? Як? Хто це знає? Історія? Неможливо зробити висновки щодо схожих подій; вони завжди чимось відрізняються одна від одної. Медицина? Медики ніколи не можуть дійти згоди між собою. Ні, у світі ніколи не існувало двох однакових думок, як не існує двох однакових волосинок або зерен.
То що ж? Коли ми нічого не знаємо і не можемо нічого знати, яку пораду дати людині, щоб вона могла керуватися нею в житті? Паскаль, котрий після Монтеня заходився руйнувати всю науку людства, щоб краще об’єднати людину з богом, вважає Монтеня скептиком. Це невірно. «Що я знаю?» — не останнє його слово. Точнісінько так само, як «чиста дошка» — не останнє слово Декарта[14]. Коли сумнів — м’яка подушка «для розумної голови», то лише тому, що він рятує від фанатизму. «Упертість і запальність духу — найвірніші докази глупоти. Чи є на світі істота, так само впевнена в собі, рішуча, зарозуміла, споглядальна, бундючна, глибокодумна, як осел?» Божевільний не сумнівається ніколи.
Сумнів Монтеня лишається позитивним. Він не скептик, а агностик. Він не твердить того, чого не знає. Він вважає атеїзм припущенням, не доведеним, протиприродним і жахливим. Але він добре бачить, що ми — «християни з тих самих причин, з яких ми є перигорцями або німцями». Ми одержуємо свою релігію від звичаю, оскільки народились у країні, де вона прийнята.
Наш розум неспроможний осягнути і довести метафізичні істини. Лишаються два виходи: зробити висновок, що вони для нас зовсім непізнанні, або спробувати прийняти їх, спираючись не на докази і судження, а на божественну і надприродну силу. Монтень обирає друге. Як може людина повірити в те, що «цей чудовий рух небозводу, це вічне світло, що пливе зі світил, які велично обертаються над її головою», існують стільки віків для її вигод і до її послуг? З якої причини розум цього тлінного створіння може претендувати на роль хазяїна і володаря Всесвіту, пізнати найдрібнішу часточку якого він неспроможний? Тож будемо дотримуватись і тут, як і в усьому іншому, стародавніх звичаїв. Монтень вірує в бога, як античний деїст, і він християнин, тому що він — француз XVI століття.
Але він не бажає, щоб релігія, призначення якої — викоренення пороків, їх живила. Він не згодний, щоб який-небудь фанатик-католик в ім’я християнства, релігії добра і милосердя, вбивав жінок і дітей тому, що вони протестанти. Власне кажучи, мораль, обрана ним особисто для себе, — це спокійний стоїцизм, трохи забарвлений епікуреїзмом. Ця легковажна людина здатна виявити душевну силу і не раз це доводила, як у небезпеці, так і в хворобі. Зовсім молодим він волів привчити себе до думки про смерть, уявляючи, що вона завжди може бути поряд. «Коли під нами спіткнеться кінь, коли з даху впаде черепиця… будемо повторювати собі кожного разу: а що, коли це й є сама смерть? Тому давайте будемо незламнішими». І він додає, трохи всупереч власним висловлюванням: «Смерть… Що вам до неї — і коли ви померли, і коли ви живі? Коли живі — тому, що ви ще існуєте; коли вмерли — тому, що вас нема», — а це рівнозначно тому, щоб сказати — людина не може осмислити свою смерть.
12
Давньогрецький філософ Сократ (бл. 470–399 до н. е.), несправедливо засуджений до смерті, не побажав утекти з-під варти і випив отруту з поваги до законів свого міста.