Кінець кінцем ця мудрість, розсудлива і смілива в міру можливостей людини, водночас скромна і тверда, селянська і тонка, — одна з найпрекрасніших у світі. Немає письменника, котрий був би нам такий близький, як цей перигорський дворянин, який помер 1592 року. Коли йдеться про невігластво, терпимість, нескінченну різноманітність звичаїв, ми можемо користуватися його досвідом. Ален знав одного торговця дровами, який постійно носив у кишені томик Монтеня. Немає кращого порадника, — кращого путівника, я маю на увазі, — для людей нашого часу. Цей майстер, який намагався головним чином спрямувати своє життя, все ще може спрямовувати і наше.
Лабрюйєр
Я не знаю, якими будуть люди, котрі житимуть через дві тисячі років; я не знаю, чи поневірятимуться вони в умовах жахливого варварства або ж завдяки чудесним досягненням науки оволодіють іншими планетами і примусять служити собі сили, сховані у матерії. Я не можу сказати, оберуть вони свободу чи рабство, чи всі вони процвітатимуть, чи тільки окремі з них. Але я передрікаю, не боячись помилитися, що ці люди скидатимуться на тих, яких змальовує Лабрюйєр, що серед них ми побачимо принижених і бундючних, людей високого розуму і побожних, легковажних і марнославних, потайливих і неуважних, заздрісних, злостивих, а часом і благородних. Бо всі вони — люди.
«Ми, такі сучасні тепер, будемо застарілими через кілька століть», — писав Лабрюйєр. І він запитував себе, що говоритимуть наступні покоління про здирство податків в епоху «золотого віку», про розкоші фінансистів, про гральні будинки, про натовпи войовничих фаворитів. Але ми, те наступне покоління, для якого Лабрюйєр — старовинний класик, читаємо його і не дивуємось, знаходячи у людях, що нас оточують, ті самі риси характеру, та й інші, ще разючіші. І в свою чергу побоюємось того, щоб наші правнуки не були обурені нашими звичаями. Історія покаже їм людей нашої епохи, які руйнують з висоти літаючих машин за кілька хвилин цілі цивілізації, що творилися протягом століть. Вона покаже їм нашу безладну економіку, за умов якої цілі народи вимирають з голоду, тоді як інші, бездіяльні, не знають, де докласти свої сили. Вона покаже їм нашу грошову систему, настільки деформовану, що одні вгризаються в землю Африки в пошуках золота, а інші — в американську землю, щоб закопати його, і наш товарообмін, який переривається внаслідок нестачі суден, бо ми безглуздо відправляли на океанське дно цілі флоти, створені ціною величезних затрат.
Нащадки дізнаються, що наші вулиці були такими вузькими, що пересування в екіпажах нам здавалося складнішим і повільнішим, ніж пішки; що наші будинки протягом зими не опалювались; що чоловіки і жінки псували своє здоров’я і розум огидними оп’яняючими напоями; що величезні кошти витрачалися на вирощування рослини, листям якої чадять усі народи землі; що наше уявлення про розваги зводилось до проведення ночей у місцях, переповнених людьми, до споглядання істот таких само сумних, як ми, що п’ють, танцюють і смалять цигарки. Чи будуть шоковані цим наші нащадки? Чи відмовляться вони додержуватися звичаїв цього божевільного світу? Аж ніяк. Вони віддаватимуться своїм безумствам, ще гіршим за наші. Вони читатимуть Лабрюйєра, як той читав Теофаста[16]. Вони скажуть: «Ця книга була написана два тисячоліття тому, просто дивно, що ми пізнаємо в них себе, наших друзів і ворогів, і що ця схожість з людьми, віддаленими від нас стількома століттями, така абсолютна».
Людська природа з часів Лабрюйєра не змінилася. І хоч двір не називається більше двором і главою держави є вже не король, а людина, наділена владою, оточуючі її підлесники зберігають ті самі риси характеру. Та чи справедливою є думка, що «настрій людей, їхні захоплення спричиняються успіхом і що небагато треба для того, щоб вдалий злочин вихвалявся як справжня доброчесність»? Хіба ми не знаємо людей, які, «залишившись з вами наодинці, осипають вас ласками», але при людях «уникають вашого погляду або зустрічей з вами»?
Читайте далі: «Не ждіть більше щирості, відвертості, справедливості, послуг, доброзичливості, великодушності і вірності від людини, яка має таємний намір зробити кар’єру. Чи пізнаєте ви її по виразу обличчя, по її висловлюваннях? Вона вже не називає речі своїми іменами, для неї більше немає шахраїв, крутіїв, дурнів, нахаб — вона уникає того, щоб висловити про когось свою справжню думку, аби той не завадив їй висунутись… їй чужа щирість, але вона не терпить того, щоб це було відомо іншим, бо правда ріже їй слух, вона холодно і байдуже слухає розмови про двір і придворних, щоб не нести за них відповідальності як співучасник. Чи не пробуджує у вас цей портрет спогадів про зовсім недавнє минуле? Ми говоримо: «досягти мети» замість «зробити кар’єру», але слова можуть бути іншими, а суть залишається старою.
16