Характери людей визначаються і формуються їх взаєминами. Візьміть верховного правителя, двір, підданих; решту можна відкинути. Змініть ім’я і титул глави держави, назвіть двір кабінетом, оточенням — взаємини лишаються схожими, і ті самі причини викликають той самий ефект. Незмінність характерів утверджує безсмертя того, хто їх змалював.
Про цього визначного письменника, який так добре знав своїх сучасників, ці останні майже нічого не сказали. Небагато хто вів життя таке відлюдне. І це ознака мудрості…
Про Лабрюйєра відомо лише те, що він народився в Парижі 7 серпня 1645 року і підписувався Жан Делабрюйєр, одним словом, незважаючи на те, що здобув у Канні пост казначея Франції і принц Конде за рекомендацією Боссюе[17] запросив його вихователем юного герцога Бурбонського, свого онука. З перебування у цьому домі Лабрюйєр виніс багато спостережень над поважними персонами і помазаниками божими. Але він завжди сумлінно виконував свої обов’язки, чергуючи історію і географію, Декарта і Лафонтена[18]. Нагородою за цю ретельність було відчуття того, що він на все життя прив’язаний до родини Конде. Він жив у них у Версалі, а згодом одержував пенсію, якої йому вистачало на задоволення власних потреб.
Оскільки Лабрюйєра ніщо не підштовхувало, він, можливо, ніколи не став би письменником, коли б не переклав з грецької «Характери» Теофраста. Він вважав: «Досягти довершеності у красному письменстві і — хоч це дуже важко — перевершити древніх можна лише наслідуючи їх». Він доповнив текст Теофраста власними роздумами. Успіх був великим. Нові видання були збагачені різними висловами і характеристиками, Теофраст поволі опинився відсунутим на другий план і затопленим потоком нових думок, оригінальних і яскравіше викладених, ніж його власні. У сорок три роки до Лабрюйєра таким чином прийшла слава.
Перше видання «Характерів» вийшло 1688 року. У 1693 році Академія запросила його стати її членом, але його вступна промова була сприйнята недоброзичливо з трьох причин. Передусім слід визнати — вона була не з кращих. Бажання розсипати похвалу всім членам товариства у серії змальованих портретів було мало гідним такого великого письменника. Далі ті, кого він не уславив персонально і показав лише у масі з усіма, були роздратовані. І нарешті, кілька чоловік, які були гостро і небезпідставно висміяні в «Характерах», зраділи нагоді засудити автора. «Я вислухав, — сказав Теобальд (вважають, що це був Фонтенель[19]), — важку, погану і нудну промову, яка викликала у мене незбориме позіхання і набридла смертельно». На що Лабрюйєр ущипливо відповів у своїй передмові до «Промови в Академії», заявивши, що він аж ніяк не має сумніву, що публіка «ще не до краю запаморочена і замучена втомою, вислуховуючи протягом стількох років каркання старих воронів навколо тих, хто у вільному леті на легких крилах своїх творінь піднявся у височінь до певної слави».
Лабрюйєр мав благородну душу і зневажав підлість: «Гарний спосіб для того, хто впав у немилість у принца, — це усамітнитись. Найкращий спосіб для фаворита, який зазнав опали, не ховатися у відлюдді і примусити забути про себе, а домогтися того, щоб заговорили про нього, кинутись, коли це можливо, у якусь благородну справу». Але у Лабрюйєра не було ілюзій щодо людей, бо він спостерігав їх при дворі. Проникливий, коли йшлося про підлість і приховані мотиви тих чи інших вчинків, він був зовні чемний, але мав гострий сатиричний дар. Він служив вельможам, але не підлещувався до них. «Я заздрю їхній щасливій можливості мати на своїй службі людей, наділених тими ж душевними якостями, а іноді вищими у цьому розумінні за них». Є тут у ньому щось від Жюльєна Сореля: «У народу мало розуму, у вельмож — душі, у першого добрі задатки й немає блиску, у другого — все показне і поверхове. Що обрати? Я не вагаючись відповідаю: «народ».
19