Така позиція була досить рідкою на той час. Лабрюйєр схиляється до народу і в той же час сам дивується безглуздості свого становища: «На землі стільки злиднів, що серце стискається: багатьом нема чого їсти, вони бояться зими, страхаються життя. В той же час інші ласують свіжими фруктами: землю примушують родити цілий рік, щоб догодити їх витонченому смакові. Прості городяни, тільки тому, що вони багаті, дозволяють собі проїдати за одним разом стільки, скільки треба для прожиття сотні сімейств. Хай хто хоче виступає проти таких крайнощів, я ж у міру сил уникаю як бідності, так і багатства і знаходжу собі пристановище у золотій середині». Додайте до цього тексту відому сторінку про становище селян: «Ми бачимо у них диких тварин…», висловлювання про жорстокість судових присудів, що викликає у нього гіркий подив; його визначення лицеміра: той, «хто при королі-безвірнику сам стає безвірником», і ви зрозумієте, чому деякі коментатори бачили в Лабрюйєрі «філософа» в дусі XVIII століття і революціонера за сто років до революції.
Однак ці терміни мало пасують до письменника, який, народившись у Франції і будучи християнином, дотримувався, обмежуючи себе в сатирі, звичаїв Франції і християнських доброчесностей. Коли він наважувався викривати лицемірство, то сказане ним призначалося для сильних умів. Коли він говорив без поблажливості про придворних, то ніколи не втрачав поваги до короля — адже від нього залежав порядок (і це було закономірно ще у 1789 році) серед підданих. «Іменувати короля батьком народів означає не стільки вихваляти його, скільки називати його справжнім ім’ям і визнавати його роль». Лабрюйєр малює портрет ідеального принца, де, як і всі його сучасники, крім тих, хто писав таємно, наділяє Людовіка Великого всіма доброчесностями, властивими доброму правителю. Під захистом государя він може, як Мольєр, висміювати невігластво людей високого походження, показуючи, наскільки вище за них стоять такі великі слуги вітчизни, як Кольбер і Лувуа[20], «різночинці», котрі знають усі слабі і сильні сторони дворянського стану, і що незабаром благородний дворянин визнає за велике щастя поріднитися з ними. Суть абсолютної влади у тому й полягає, що вона може створювати між підданими короля свого роду рівність… Добрих тиранів немає, але монархія, мабуть, все ж краще олігархії за умови, що перша не протегуватиме другій і що селянин під владою розумного короля не страждатиме на своїй невеликій ділянці від сусідства пана.
Отже, говорячи про Лабрюйєра як про Жюльєна Сореля, слід бути обережним. Лабрюйєр — це той Жюльєн Сорель, який ніколи не залишав свого посту біля маркіза де ля Моля, куди закинула його доля, і холоднокровно занотовував пороки світу, віддаючись їм разом з іншими.
Не доводиться сумніватися, що, незважаючи на свої філософські погляди, Лабрюйєр брав близько до серця думки про свою творчість, які викликали в нього певне невдоволення. «Тільки-но людина починає здобувати ім’я, як на неї відразу ополчаються всі, навіть так звані друзі не бажають миритися з тим, що достоїнства її дістають визнання, а сама вона стає відомою і ніби причетною до тієї слави, яку вони самі вже здобули». Мабуть, Буало[21] любив Лабрюйєра трохи більше до успіху його «Характерів», ніж після здобутої слави. Перебуваючи при дворі, Лабрюйєр відчув надзвичайну людську підлість: «[…] Чого можна чекати від світу? Не варто обурюватись тим, що люди бездушні, невдячні, несправедливі, погордливі, себелюбні і байдужі до ближнього: такими вони народилися, така їхня природа, і не миритися з цим все одно, що обурюватись, коли камінь падає або полум’я тягнеться вгору». Гірка мудрість.
Класична Франція зберегла смак до трактатів, чітко розробленої композиції, логічних переходів Ціцерона[22]. «Думки» Паскаля не мають тієї фрагментарності і роз’єднаності, як нам здається, бо вони є уривками з незакінченого твору. «Максими» Ларошфуко міцно з’єднані і скріплені положенням про роль честолюбства. Навіть сам Монтень, який полюбляв відступи, намагається досягти цілком закінченого рисунка. Лабрюйєр — перший великий французький письменник, який сміливо заявив про себе як «імпресіоніст».
Безумовно, він добирав назви розділів: «Про створіння людського розуму», «Про власну гідність», «Про жінок», «Про серце», «Про товариство і мистецтво вести бесіду», включаючи і дві останні: «Про церкву», «Про вільнодумців»; проте він вносив у кожен з них і деякі роздуми, які можна часто зустріти і в інших розділах. Так, вислови з розділу «Про серце», цілком доречні і у розділі «Про жінок». Лабрюйєр багато що змінював у наступних виданнях книги. Він сам говорив (у передмові до «Промови в Академії») про план і структуру книги «Характери»: «Чи не здається вам, що з шістнадцяти розділів, які складають цю книгу, п’ятнадцять, де викривається брехня і смішні сторони об’єктів пристрастей і людських прихильностей, спрямовано на спростування всіляких чудес, які спочатку послаблюють, а потім і заглушають в людях прагнення до пізнання бога? Таким чином, чи не є ці розділи ніби підготовкою до останнього, шістнадцятого розділу, де засуджується і розвінчується атеїзм?»
20
22