Выбрать главу

Зв’язок часів виявляється у літературному процесі у тому, що великі попередники стають взірцем для митців наступних часів. Відбиваючи свій час, митець творить і для нащадків, зближується з ними. «Для нас, людей XX століття, звиклих до творів «непослідовних», «Зауваження до «Характерів» (твору Лабрюйєра. — І. О.) становлять особливий інтерес. Ми добре розуміємо, що створення всесвітньої літературної системи — справа надзвичайно складна і що наші думки не обов’язково мають бути пов’язані між собою або принаймні зв’язок їх не завжди виявляється з першого погляду. Це дозволяє нам сприймати імпресіонізм у літературі так само, як ми сприймаємо його у живопису. Це, безумовно, не означає, що той чи інший напрям буде вічним або що наша література знайде свого Сезанна; однак схожість Лабрюйєра з великими письменниками нашого часу наближає його до нас, надає його творчості нової свіжості», — пише Моруа.

Ці висловлювання свідчать не тільки про вільний політ естетичної думки Моруа, а й про її конкретність — ставлення до класики з позиції сучасності. «Мадам Боварі» — подія не тільки тому, що цей роман — довершений витвір мистецтва, а й тому, що вади його героїні, як і самого Флобера (пам’ятаєте його вираз: «Мадам Боварі — це я»?), — «це ж і твоя вада, лицемірний читачу», — звертається Моруа до нас. При цьому він посилається на Жюльєна де Готьє, який назвав «боваризмом» умонастрій людей, що марно прагнуть уявити себе іншими, ніж вони є насправді. Бальзак багато чого навчився у Вальтера Скотта і Фенімора Купера.

Проте рух мистецтва забезпечується не наслідуванням старих, хоч і високих, зразків, яке Моруа категорично відкидає. Переконаний у нерозривному зв’язку мистецтва з конкретно-історичними умовами, з епохою, він доводить необхідність його оновлення, що відповідало б рухові часу. Цей шлях — єдино вірний і перспективний. Вітаючи усе нове, що привносять час і майстри, Моруа переконаний, що «можна любити Дебюссі, але водночас зовсім не обов’язково нехтувати Бетховеном. Можна захоплюватися Валері, але водночас зовсім не обов'язково перестати захоплюватися Мюссе». Він, до речі, вбачає надзвичайну схожість між поезіями Мюссе і віршами, які з’явилися у Франції під час другої світової війни. Ніщо не народжується на порожньому місці, і не можна не схилятися перед майстрами минулого. Так, з джерела премудрості Монтеня черпали натхнення Паскаль і Ларошфуко, Мольєр, Шекспір. Та різні епохи породжують різні, свої власні форми мистецтва.

Моруа обстоює новаторство, свободу митця. Мислячи діалектично, він доводить відносність істини у мистецтві. «Ніщо так швидко не старіє, як новизна», — не раз цитує він Поля Валері. Справедливість цих слів він доводить, зокрема, на прикладі мистецтва Кокто, який це зрозумів. Мистецтво «авангарду» скоро стає шаблоном. Щоб збудити інтерес публіки, слід безперервно змінюватись. І Кокто, який «інстинктом вгадав цю стратегію сюрпризу», несподівано повертає від створювання нових форм — тут, на думку Моруа, він виявив надзвичайну винахідливість — до класицизму. Зміна форм у театральному мистецтві, до яких вдавався Кокто, драматург-новатор, не означає суперечності його естетики. «Вічні істини живуть у мистецтві, змінюючи форму», — такий загальний висновок робить Моруа, спостерігаючи творчий шлях Кокто і маючи на увазі загальнолюдські цінності.

Відносність істини у мистецтві — у розумінні засобів відтворення дійсності — Моруа доводить, розглядаючи поняття «романтизм», «класицизм», «реалізм». Жоден великий митець не може бути повною мірою ні класиком, ні романтиком, пише він в есе про Флобера. А про Стендаля каже, що, будучи за характером «класиком», він малює романтичних героїв. Бальзак «водночас і реаліст, коли він змальовує пані Марнефф або барона Юло, і романтик, коли обожнює пані де Морсоф», Флобер став автором найвизначнішого «антироману» свого часу, бо був «романтичним і антиромантичним», тобто був романтиком і бачив смішні сторони романтизму. З цим не можна не погодитись, хоча категоричне твердження, що «між 1815 і 1848 роками усі французькі романісти — Стендаль, Бальзак, Жорж Санд — були романтиками», — важко вважати незаперечним.