Книги зберігаються для нащадків тільки завдяки досконалості форми і глибокій правдивості змісту, завдяки вмінню зробити з кожної фрази справжній мистецький твір і вірно зобразити вічні людські пристрасті. Твори Лабрюйєра житимуть доти, доки існують французи і доки вони здатні мислити.
Вольтер
Філософський роман — складний жанр, через те що це жанр-гібрид. Це й есе, й памфлет, бо автор викладає тут певні ідеї або заперечує їх. Разом з тим це роман, бо в ньому розповідається про уявлювані події. Але у цьому романі немає ні суворості, властивої есе, ні правдоподібності, як у романі. Втім, філософський роман і не претендує на це, його особливістю є інтелектуальна гра. Ні Вольтер, створивши «Кандіда», ні Анатоль Франс, написавши «Острів пінгвінів», ні Уеллс, породивши доктора Моро, не думали, що читач сприйме ці вигадки як реальність. Навпаки, вони бажали, щоб філософський роман виглядав як фантастичний.
Але чому автор вдається до такого дивного і потаємного філософського жанру? Щоб найвільніше висловити ідеї, які в есе можуть здатися читачеві брутальними, шокуючими або згубними. Чим далі буде читач перенесений у світ, де панує найчистіше божевілля, тим більше повірить автору і тим краще сприйме дивовижні істини. Свіфт писав про людську природу і англійське суспільство свого часу досить страшного, маючи намір зобразити то світ карликів і царство велетнів, то країну, де коні керують людьми. Монтеск’є вустами вигаданого ним перса висміює звичаї[30], до яких він завдяки своєму походженню і рангу мав виявляти повагу.
Роман і філософська повість доречні, отже, у той час, коли ідеї еволюціонують значно скоріше, ніж закони і звичаї. Тому письменники, охоплені бажанням висловити заповітні думки і водночас скуті політичними обмеженнями, цензурою та переслідуванням, змушені звертатися по допомогу до фантастики і, щоб лишитися невразливими, зображати неправдоподібне. Така була ситуація у Франції XVIII століття. Зовні монархія зберігала свою могутність; вона захищала ортодоксальну релігію і середньовічну філософію; рука її суддів була важкою. На практиці письменники та інтелектуальна еліта керувалися вже новими ідеями і прагнули їх обнародувати. Це було не зовсім неможливо. Доказом цього є «Філософський словник», «Есе про звичаї», «Енциклопедія»[31]. Але існувало ще багато небезпечних тем, які мали бути порушені. Трактуючи їх у формі вигадки, можна було сподіватися на увагу публіки боягузливішої, а отже і ширшої. Додайте, що такий тип повістей був надзвичайно модним. Починаючи з опублікування «Тисячі й однієї ночі» у перекладі Галлана (1704–1717), а потім «Персидських листів» (1721), орієнтальність стала прозорою машкарою для письменників, які з перестороги приховували свою сміливість. Вольтер більше, ніж усі інші, повинен був вдаватися до цього засобу.
Письменники — погані судді своїх власних творів. У вісімнадцять років Вольтер вірив, що залишить по собі пам’ять як великий автор трагедій; у тридцять — як великий історик; у сорок — як епічний поет. Він і гадки не мав, створюючи у 1748 році «Задіга», що 1958 року люди з насолодою читатимуть цю маленьку повість і всі інші, тоді як «Генріада», «Заїра», «Меропа», «Танкред» спочиватимуть вічним сном на полицях бібліотек.
Сучасники Вольтера у цьому питанні обманювались разом з ним. Вони надавали мало значення повістям, де більша частина натяків випадала на долю особистих ворогів автора. «Вольтера легко пізнати під ім’ям мудрого Задіга; наклеп і злостивість придворних… опала героя — це алегорії, які легко розшифрувати. Саме так він мстився за себе ворогам…» Вольтер незабаром зрікся «Задіга», книги, яку звинувачували в тому, що вона проповідує догми, ворожі нашій святій релігії. Насправді сміливість «Задіга» не сягала так далеко, автор обмежувався показом того, що люди залежно від часу і місця дотримуються різних віросповідань, але основа всіх релігій одна й та сама. Це загальнодоступна істина, але здоровий глузд був притаманний далеко не всім.
31
«