Ті, хто не наважувався нападати на теологію Вольтера, звинувачували його у плагіаті. Це завжди найлегший спосіб опорочити великого письменника: все вже було сказано, і немає нічого простішого, ніж порівнювати пасажі. Мольєр наслідував Плавта, який імітував Менандра[32]; останній, мабуть, копіював якийсь невідомий зразок. Фрерон[33] із запізненням на двадцять років звинувачував Вольтера у запозиченні кращих розділів «Задіга» з джерел, «котрі цей великий копіїст тримав у таємниці». Блискучий розділ з «Відлюдника» був, за його словами, запозичений з поеми Парнелла[34], а розділ «Собака та кінь» (що випереджає Шерлока Холмса) — з «Подорожей і пригод трьох принців із Сарендипа»[35]. «Пан де Вольтер, — писав підступний Фрерон, — часто читав з наміром і вигодою для себе саме ті книжки, які, здавалося, зовсім забуті. Він черпав з цих незнайомих копалень дорогоцінне каміння…»
Страшний злочин! А чи варто, проте, лишати в забутті невикористані рудні жили? І який чесний критик вважав будь-коли, що письменник може творити ех nihilo[36]. Ні «Відлюдник» Парнелла, ні «Подорожі» не є оригінальними творами. «Усі ці історійки, — говорить Гастон Парі[37], — були розказані багатьма мовами ще до того, як французькою — мовою настільки гнучкою і живою, що нею вони прозвучали заново…» Те, що надавало повістям Вольтера оригінальності і блиску, не сюжетна вигадка, а поєднання різних зовні досить протилежних якостей, що дає уявлення про стиль автора.
Вихований єзуїтами, Вольтер сприйняв у них чіткість думки і елегантність стилю; засланий на певний час до Англії, він прочитав там Свіфта і вивчив його прийоми. «Це англійський Рабле, — говорив він про автора «Гуллівера», — але Рабле без марнослів’я». У Свіфта Вольтер запозичив смак до химерної фантазії (звідси «Мікромегас» і «Бабук»), до мандрів, які дають прекрасний привід для сатири, і до безпристрасності, яка дозволяє викладати дивовижні пригоди як реальні. Далі — переробка галланівської «Тисячі й однієї ночі». «Поєднання французької класики, яка йде від спостережень до висновку, і вигаданої картини життя фаталістичного Сходу мало породити нові великі твори, і воно їх справді породило»[38]. Теми запозичувались з історій, старих, як рід людський, майстерність черпалася у Свіфта, східних авторів і єзуїтів, вольтерівська повість була їхнім неповторним синтезом.
І цей синтез протягом довгого часу творив їх. Вольтер почав працювати у цьому жанрі, для нього новому, 1747 року, тобто у віці п’ятдесяти трьох років. Проте свій шедевр — «Кандіда» — він написав 1759 року, у шістдесят п’ять років; «Простодушного», який і досі має величезний успіх, — у сімдесят три роки; «Людину з сорока екю» — у сімдесят чотири, «Вавілонську принцесу» — у тому ж віці й інші, дрібніші повісті, як «Історія Дженні», «Одноокий крючник» і «Вуха графа де Честерфільда» — після вісімдесяти років.
Вольтер написав свої кращі твори у шістдесят п’ять років; Анатоль Франс опублікував «Боги прагнуть» у шістдесят вісім. Старий письменник, як і старий актор, краще знає свій фах, а молодість стилю — це вже суто технічне питання.
Стало звичаєм об’єднувати під назвою «Романи і повісті Вольтера» твори, цілком різні щодо характеру і значення. Це такі шедеври, як «Задіг», «Кандід», «Простодушний», і незначні маленькі повісті, як «Вавілонська принцеса» або «Білий бик». Сюди включають також і невеликі повісті по десять сторіночок, як «Cosi sancta» або як «Одноокий крючник», і цілі романи на сто сторінок, наприклад, «Простодушний». Є тут ескізи, як «Подорож Скарментадо», що є прообразом «Кандіда», і «Листи д’Амабеда», які звичайно пов’язують з «Персидськими листами»; є й діалоги — «Людина з сорока екю», де немає абсолютно нічого від роману, де йдеться лише про питання політичної економії і що нагадує «Діалоги про торгівлю зерном» абата Галіані[39], або «Вуха графа де Честерфільда», які є бесідами на теологічні теми.
Що можна знайти спільного у цих, таких різних творах? Передусім стиль, який у Вольтера завжди насмішкуватий, стрімкий і принаймні на перший погляд недбайливий. У цих оповіданнях немає жодного персонажа, до якого б автор поставився цілком серйозно. Всі вони — або втілення якої-небудь ідеї, доктрини (Панглос — оптимізму, Мартен — песимізму), або фантастичні герої, ніби взяті з лакованої китайської ширми або драпування. Їх можна катувати, спалювати, і ні автор, ні читач не відчують справжнього хвилювання. Навіть ридання прекрасної Сент-Ів, яка вмирає з відчаю, бо вона віддала все, що називають честю, щоб урятувати свого коханого, не викликають ні в кого сліз. Усі ці повісті Вольтера розповідають про катастрофи, але з точки зору «раціо»; а їхній «темп» настільки швидкий, що не встигаєш навіть посумувати. Хоч престіссімо недоречне ні в траурному марші, ні в «Реквіємі», ці ефекти — і престіссімо, і алегретто — особливо полюбляє Вольтер.
32
33
35
«Подорожі і пригоди трьох принців із Сарендипа» — збірка анонімних новел у дусі «Тисячі й однієї ночі».
39
«