Однак ті, хто з запалом віддається коханню, зовсім не належать до тих, хто багато говорить про нього. Руссо багато балакав про любов і цим дратував своїх друзів, яким проповідував доброчесність, аж ніяк не намагаючись її доводити на практиці. Щоб зрозуміти причину жорстокої неприязні суспільства і обох церков до Руссо, слід згадати філософію, яка стала несподівано модною 1750 року. Руссо покорив Париж, як освічений громадянин, друг доброчесності, ворог сумнівних розваг, ворог Цивілізації. Але цей противник театру поставив оперу при дворі[51]. Цей гордий республіканець прийняв від мадам Помпадур п’ятдесят луїдорів, цей апостол освяченого шлюбом кохання вступив у зв’язок з юною дівчиною, спокусивши її, цей автор славнозвісного трактату про виховання[52] примістив усіх своїх дітей у притулок для підкидьків або, в усякому разі, похвалявся цим. Усе це дало міцну зброю в руки його ворогів.
Так, у Руссо були вороги, і вся друга частина «Сповіді» є спробою захиститися від їхніх наклепів. Шість перших книжок, створених в Англії, у Вутоні, і доведених до 1741 року, розповідають про щасливі учнівські роки Руссо. Останні шість книжок написані з перервою у два роки, з 1768 по 1770 рік, у Дофіне і в Тірі. Розповідь закінчується 1766 року, коли Руссо, переслідуваний водночас Францією, Женевою і Берном, вирішує шукати притулку в Англії. Ці другі шість книжок розповідають про те, як Руссо зустрівся з Парижем, про зв’язок з Терезою Левассер, про початок літературного життя, про ніжне кохання до мадам д’Удето і про нещасливі наслідки цієї пристрасті.
Крім того, у цій другій частині є й інші прекрасні епізоди. Радісне почуття, якого зазнав Руссо під час своїх візитів до мадам д’Епіне в Ермітажі[53], де він насолоджувався красою природи, що вабила його і яку він любив, — цю зелену траву, дерева, квіти, чисті ставки; народження «Юлії» під впливом цього щасливого сп’яніння; кохання до цієї Сильфіди — плоду його уяви; прогулянки з мадам д’Удето; романтика перших зустрічей, побачення вночі у гаю — усе це відтворено Руссо прекрасно і зворушливо, як і пейзажі Шарметти.
Але поступово дух злостивості проникає у повість. Запах тління і свічок домішується до пахощів літа, Руссо ввижається, ніби якісь таємні сили переслідують його. Чи не було це манією переслідування? Або він скаржився безпричинно? Довгий час коментатори так і гадали, тому що противникам Руссо, теж письменникам, і до того ж видатним, наступні покоління вірили. Однак, коли читаєш книжку Анрі Гійємена[54] «Людина, дві тіні», не лишається сумніву у тому, що Руссо мав ворогів, які прагнули його погубити з різних причин, але переслідуючи одну мету.
Скромний, нещасливий, невідомий, своєрідний, він, маючи сорок років, був добре зустрінутий у товаристві. Світські дами пишалися тим, що відкрили новий талант. Потім до Руссо прийшов і успіх — те, що люди менш за все прощають. Грімм[55], Дідро, яких Руссо вважав своїми найвірнішими друзями, втомлювались, вислуховуючи похвалу на його адресу. Грімм був злий, Дідро таким не був, але не міг простити Руссо його християнства. Те, що часті відвідини енциклопедистів укріпили віру женевського громадянина, замість того, щоб її похитнути, було небезпечним для всього їхнього кола і заважало успішній пропаганді атеїзму. Але що означало для Руссо християнство, коли сам він сповідав то ту, то іншу релігію! Протестант, потім католик, потім знову протестант, він віддавав перевагу своїй власній вірі — вірі савойського вікарія[56], звільненій «від марнослів’я». Ця незалежність, гідна поваги, хоч і небезпечна, об’єднала проти нього і єзуїтів, і протестантів.
У Руссо лишались жінки, дуже впливові, які довгий час протегували йому в подяку за ту ніжність, з якою він завжди говорив про них. Руссо віджахнув і жінок. Вони просили його розігнати їхню нудьгу, добивались його товариства. Але Руссо волів краще віддаватися мріям під час самітних прогулянок[57], ніж служити прикрасою будуара знатної дами. Раптом Руссо відчув, що весь той маленький світ, який колись здавався йому прекрасним, наїжився проти нього. Йому довелося покинути Ермітаж. Це була справжня драма.
56
«