І, безумовно, не дивно, що у Шатобріана лишилося чимало прихильників і що «Замогильні записки» мають тепер більше читачів, ніж за часів їх першого видання. Це водночас праця і великого класика, і великого романтика, і сучасного письменника.
Слід згадати ще про чудовий фінал «Записок»: «Закінчено 16 листопада 1841 року о шостій годині ранку». Цей пророчий уривок написала людина без ілюзій, яка спромоглася піднятися над незначними подіями свого часу, щоб оглянути орлиним поглядом неосяжний пейзаж віків.
«Старий європейський порядок умирає, і наші сьогоднішні суперечки з часом здаватимуться новим поколінням війною хлопчаків». Його хвилює не тільки політична анархія, але й сум’яття умів. «Талант і доброчесність — все знецінюється». Пігмеї піднімаються на руїни минулого і оголошують себе гігантами. Книга старіє за один день. «Ніщо не зворушує людину, крім сцен страти і розбещених звичок; люди забувають, що тільки справжня поезія викликає справжні сльози, у яких стільки захвату, скільки страждання».
В економічній системі Шатобріан чекає і жадає великих змін… Власники, які володіють чим-небудь зранку, певні, що і ввечері все лишиться так само. Зайняті своїми справами, вони забувають про тривоги часу, однак уся ця щоденна метушня, по суті, не що інше, як дрібні брижі на поверхні Океану. Усе зміниться. Нові суспільні форми прийдуть на зміну найманій праці. І тоді єдиний наймач — матерія (атомна енергія — скажемо ми) посяде місце власників заводів і землі. Нові транспортні засоби зроблять для кожної людини доступними будь-які простори. Панама і Суец будуть прорізані. І, можливо, народяться нові суспільства, подібні до рою бджіл. Але це означатиме загибель думки і мистецтва. Тільки вільний індивід може стати Гомером… «Лишається тільки просити науку знайти спосіб переробити планету».
Простеживши поглядом своє довге життя, Шатобріан не може не відчути з гордістю його багатство і красу: «З усіх французьких письменників мого часу я майже єдиний схожий на себе у моїх творах: мандрівник, солдат, публіцист, міністр; я той, хто в лісах оспівував ліси, на кораблях малював океан, у таборах говорив про військову справу, у вигнанні пізнавав вигнання, при дворах, на службі, на асамблеях вивчав государів, політику і закони… Я втручався у мир і війну, підписував трактати і протоколи, був присутній на засіданнях, конгресах і конклавах, під час відновлення і повалення тронів, я брав участь в історії і міг її змальовувати».
Так, виходячи з критеріїв можливостей людини, можна твердити, що життя Шатобріана — це велике життя. Але, наближаючись до свого кінця, майже напередодні смерті, Шатобріан зрозумів усю нікчемність того, чого так довго прагнув. Слід думати, він був щирий, говорячи, що бачить спасіння тільки в релігії свого дитинства: «Часи втечі у пустелю повернулись; християнство знову починає відроджуватись у безплідній Фіваїді[68], у самому центрі жахливого ідолопоклонства — поклоніння людини самій собі». У цьому ідолопоклонстві Шатобріан був винний, як і всі інші. Проте він зміг оволодіти собою і постав перед нами у «Записках» не таким, яким хотів би здаватись, а таким, яким ми його бачимо. Тріумф його мистецтва полягає в тому, що він переміг власну природу; тріумф його думки в тому, що на своїх останніх тридцяти полум’яних сторінках він прозірливіше, ніж будь-хто інший з його сучасників, передрік майбутнє.
Стендаль
Чи повинен романіст запозичувати свої сюжети з реальної дійсності? На прикладі «Червоного і чорного» я хотів би показати, як випадок з життя, який автор відтворює майже точно, стає, пройшовши через призму глибокого розуму, оригінальним романом.
Які ж погляди Стендаля? Він француз XVIII століття, поважає розум і логіку. «Для того, щоб бути добрим філософом, треба мати ясний розум Вольтера і не мати ілюзій». Але до цієї логіки Стендаль приєднує поетичне ставлення до Наполеона, а також певну систему, яку він, за власними словами, запозичив у італійців: він називає її «мистецтвом жити». Стендаль твердить, що ми, французи, часто прагнемо радощів, породжуваних марнославством, і що ми не вміємо так повно насолоджуватись, як, наприклад, люди італійського Відродження. Йому подобаються люди, які віддаються своїм пристрастям. Головна пристрасть, безумовно, — кохання. Темі кохання він присвятив окремий трактат. Стендаль розрізняє чотири види кохання. Єдино справжнє кохання — це кохання-пристрасть; людина, яка його почуває, думає тільки про кохану особу — ніщо інше для неї не існує, вона зовсім відмовляється від марнославства. На другому місці стоїть кохання-потяг. Людина приділяє багато уваги коханій особі, але водночас її захоплюють й інші радощі, задоволення матеріальних потреб і марнославство. Потім — фізичне кохання. Для Стендаля фізичне кохання посідає лише третє місце. І зрештою — те, що він називає коханням-марнославством, яке Стендаль глибоко зневажає. Одне з класичних положень трактату «Про кохання» — це поняття «кристалізації почуття».
68