Відносність істини в мистецькому творі дається взнаки і коли звернутися до жанру сповіді. Так, письменник, пишучи сповідь, гадає, що воскрешає минуле, насправді ж він пише про те, яким він бачить це минуле сьогодні.
Новаторство дає «шанс для розвідників і предтеч», тобто відкривачів, які першими «кинуться у потік». Але Моруа засуджує письменників, які прагнуть новацій заради новацій. Людству потрібні не обов’язково нові, а вічні цінності. Бо «ефект шоку» — певний «електричний заряд», з яким пов’язане естетичне переживання, — швидкоплинний, інтерес до нього притупляється, і авангард скоро стає ар’єргардом. Новий час висуває нові духовні запити і потреби.
Слід зазначити, що Моруа чітко розмежовує поняття «новаторство» і «авангардизм», вітаючи перше і заперечуючи другий. У наші дні категоричність негативної оцінки явища, поширеного ще з перших десятиліть XX століття в усіх видах мистецтва, мабуть, викличе незгоду частини шанувальників як авангардистського живопису, так і літератури.
Моруа цікавлять пошуки нового покоління письменників — Клода Моріака, Мішеля Бютора, Алена Роб-Грійє, Наталі Саррот, яких він вважає блискучими умами і справжніми митцями. Та водночас він у праці «Шістдесят років мого літературного життя» зауважує: «У багатьох з цих нових творів (не в усіх) якийсь формалізм, щось нелюдське, від чого я інстинктивно відходив, повертаючись до своїх учителів — до Бальзака, до великих російських романістів». Гуманіста Моруа відштовхує це «щось нелюдське» у «новому романі», естетику якого він не приймає.
Андре Моруа дискутує з Альберто Моравіа, який виступив з лекцією про «Кризу роману», де доводив, що смерть цього жанру спричинена двома «відкриттями» XX століття: буденністю і підсвідомим мріянням. У традиційному романі, вважав Моравіа, щось завжди відбувається, у ньому є інтрига, а життя ніби найчастіше складається з буденних явищ, однакових для всіх. Джойс змалював життя буденної людини протягом буденного дня, — предтечею цього типу роману був Флобер. Сексуальне підсвідоме Фрейда, підсвідоме Юнга відіграють у нашій поведінці значно більшу роль, ніж ясна свідомість. Пруст увібрав у роман і буденне, і підсвідоме. Отже, Пруст і Джойс сказали все, і після них говорити нема про що.
Моруа категорично заперечує цю тезу італійського письменника. Світ не зводиться до буденного і підсвідомого, хоч вони й посідають у житті важливе місце. Існують дія, персонаж і суспільство. І ніщо не заважає об’єднати все у романі. Люди лишаються людьми, народжують дітей, борються і продовжують шукати у мистецтві більш доступний образ своїх власних почуттів і суспільних відносин. Є такі романісти, які лишаються вірними традиційному роману, — Дютур, Труайя, Дрюон, Базен, і у них є свій читач. «Матері-літературі вистачить місця на всіх», — підсумовує Моруа.
У статті «Роман не вмер», написаній у формі діалогу з уявним опонентом, Моруа полемізує з авторами абстрактного, безпредметного роману, захищаючи роман, який відображає реальний світ. Кант показав, пише він, що ми не можемо творити мистецтво поза формами нашого чуттєвого споглядання. Сьогодні, як і вчора, в основі роману — невідповідність уявлень про світ у героя (Люсьєн де Рюбампре, Фабріціо дель Донго, оповідач у Пруста) світові реальному, який відкривається йому.
Вітаючи новаторство, Моруа розуміє це не тільки як оновлення сюжетів і засобів, а передусім як пошуки нового змісту. Романіст має йти в ногу з часом. Тому й роман як жанр не вмер, хоч це намагаються довести певні літературні ідеологи; йому належить майбутнє. Поринаючи у живий світ, створений Толстим, мимоволі запитуєш себе, пише Моруа, «як ці бісові критики могли твердити, ніби роман — «застаріла» літературна форма. Ніколи не було написано нічого прекраснішого, людянішого, необхіднішого, ніж «Війна і мир» та «Анна Кареніна». А щодо термінології — «психологічний» роман, «соціальний», Моруа вважає це питання несуттєвим. «Це жаргон, сказав би наш учитель Ален», — відповідає він своєму уявному співбесіднику.