Схема романів Стендаля досить проста, що їм не заважає бути справжніми шедеврами, хоча їхній каркас майже незмінний. Це завжди історія молодої людини, яка здобуває життєвий досвід, розрив між чарівним світом її дитинства і світом реальної дійсності. Стендаль зводить свого юного і великодушного героя з двома жінками, які належать до протилежних типів, і душа юнака розривається між ними; у героя завжди знаходиться могутній покровитель, і йому постійно шкодить ворог, страшенний негідник. Така незмінна схема романів Стендаля.
Отже, Стендаль 1827 року прочитав у газетах історію Антуана Берте. Вона глибоко зацікавила його з багатьох причин: передусім тому, що цей судовий процес — цілком готовий роман про роки учнівства молодої людини; а ще й тому, що молоді люди такого типу йому подобаються. Він любить енергію і вважає, що ця енергія властива саме таким, як Антуан Берте — дуже молодим і дуже бідним, освіченим, нещасливим і честолюбним. Серед людей такого типу і зустрічаються визначні натури, отже, Антуан Берте і його драма привертають до себе увагу Стендаля. З 1827 року він роздумує над ним, але поки що не приступає до праці над своєю книгою: писати її він почне лише 1829 року. У роки Реставрації Стендаль, безумовно, не міг би її опублікувати; революція 1830 року надає йому сміливості, і 1831 року він може обнародувати свій твір.
Що зробив Стендаль з історії семінариста? Він сам ніби перевтілився в Антуана Берте; пані Мішу, першу жінку, за якою упадав Берте, він перетворив на пані де Реналь, героїню, значно прекраснішу, ніж реальна пані Мішу. Мадемуазель де Кордон стала Матільдою де ля Моль; абат Райян — жахливим абатом Кастанедом, ватажком негідників, а пан де Кордон — паном де ля Моль, магом-чарівником. Одне слово, у рамки реальної життєвої драми Стендаль ввів своїх маріонеток. Коли письменник закінчував книгу, він, бажаючи лишитись вірним реальному життю, повинен був примусити Жюльєна Сореля вбити пані де Реналь. Перед вами дуже цікавий приклад взаємовідносин між конфліктом роману і життєвим конфліктом: вивчіть персонажів, описаних у «Червоному і чорному», і це вбивство здасться вам неправдоподібним. Жюльєн надто розумний і благородний, щоб стати вбивцею пані де Реналь, а сама пані де Реналь надто зворушлива, щоб можна було наважитись убити її. Однак Стендаль бажав лишитися вірним реальності, і він зберіг у романі вбивство. Та ось виявилося, що саме цей епізод прекрасний. Нічого не буває геніальнішим за життя.
Тут слід зробити кілька зауважень. Багато хто з критиків розглядали цю розв’язку як малоправдоподібну і закидали Стендалю те, що він переходить на скоромовку саме там, де потрібні докладні пояснення. Навіть Меріме вважав, що Жюльєн жорстокий. Я ж, як і Ален, навпаки, переконаний, що розв’язка справді чудова. Дія тут мусить бути стрімкою, для внутрішніх монологів немає місця, бо у Жюльєна рішення і дія нерозривні. Все відбувається так, ніби Жюльєн віддає військовий наказ самому собі. Подібно до того як одного дня він наважився: «О другій годині ночі я увійду до кімнати пані де Реналь»; так само, як він, дізнавшися про те, яке зло вона йому заподіяла, вирішив: «Я її вб’ю», — і з тієї хвилини він уже більше не роздумує. І все ж чи кохав він її? Немає сумніву. Але ж ідеал Жюльєна — не вірність коханню, а вірність власній гордині. Він убиває без ненависті, подібно до того, як кохає без любові. Це вияв його сили волі. Дати самому собі клятву і дотримати її — ось його мораль. Він не боїться померти передусім тому, що мужньо зустріти смерть відповідає його уявленню про честь; а ще й тому, що Жюльєн ніколи не був щасливий і не дорожить життям.