Істинна любов не боїться коханої істоти; людина, кохаючи, добровільно і свідомо обеззброюється, вступаючи у любовний двобій. У фіналі «Червоного і чорного» пані де Реналь не може і не хоче примусити Жюльєна страждати; так само і моя Ізабелла в романі «Мінливості кохання» не хоче примусити страждати Філіппа. Обидва знають, що їхні кохані не дадуть жодного приводу для ревнощів. Проте їхнє кохання вище за злети пристрасті, бо, коли віра в жінку безмежна, вона підносить душу. Людська натура така недовершена, але душа, охоплена високим почуттям, підкоряє ниці пориви. «Любов у піднесених натур зміцнюється своєрідною величчю, яка жене геть сумніви». Таким є Корнель, таким часто буває і Стендаль. Їхня любов далека від романтичного кохання, балакучого і надмірного. Однак, як зазначає Ален, романтика підносить кохання над правилами суспільства і поза ними. Але, щоб досягти романтичного, зовсім не обов’язково жити на вершині скелі або перебувати у в’язниці. Люди, справді романтичні, споруджують добре укріплену фортецю на схованих вершинах своєї власної душі.
Такий урок роману «Червоне і чорне». Я бажаю вам добре зрозуміти його і, піднявшися над своїми пристрастями, пізнати справжні почуття — піднесене честолюбство і ніжну любов. Бо у цьому — секрет щастя. Доки людина залежить від поглядів інших людей і подій зовнішнього світу, вона надзвичайно вразлива і обов’язково нещасна. Романтичне, як чудово показав Гегель[71], — це конфлікт між поезією серця, втіленою у герої, і прозаїчною дійсністю. За рицарських часів герой бився з невірними і з вітряками[72]; за часів Стендаля герой б’ється з урядом і з негідниками. Сьогодні, як і вчора, кожний «знаходить перед собою безглуздий і ніби зачарований світ, який він повинен перемогти… Зокрема, молоді люди — це нові лицарі, які мають прокласти собі шлях, борючись в умовах меркантильного світу». Герой може знайти душевний спокій лише у тому разі, коли віднині залежатиме тільки від власної думки або від думки іншої людини з благородною душею, людини, на яку він може покластися, як на самого себе. У такому разі він врятований.
Ось істини, які знаходимо у Стендаля і тільки у нього. Саме тому Стендаль, як він того бажав і як сам передбачав, має читачів і у наші дні.
«Друже читачу, — говорив він, — не проводь своє життя у страху і у ненависті».
Будемо поважати цю пораду, трохи змінивши її форму. Хіба що так:
«Друже читачу, проводь своє життя у любові і високих устремліннях».
Оноре де Бальзак
Бальзак не лише один з кращих романістів XIX століття. Він — і сьогодні з цим погоджуються майже всі — найвизначніший з них. У творах Стендаля, безумовно, більше стилю і більше блискучої поезії, але Стендаль розкриває за допомогою своїх персонажів тільки власний внутрішній світ. А Бальзак створив цілий світ, і цей світ належить водночас його часові і всім епохам взагалі. Флобер породив кілька довговічних типів: пані Боварі, Оме, Фредеріка Моро, пані Арну, Бувара і Пекюше; що ж до Бальзака, то його можна порівняти хіба що з міською управою, бо він відтворив портрети двох тисяч чоловіків і жінок, і ці люди здаються бальзакознавцям більш живими, ніж ті, з якими вони зустрічаються в житті.
Найважливіша особливість творчості Бальзака полягає в тому, що він написав не окремі романи, а створив історію цілого суспільства; персонажі його творів — лікарі, стряпчі, судді, державні діячі, купці, лихварі, світські дами, куртизанки — переходять з тому в том, і це надає об’ємності світові, створеному Бальзаком. В той же час, коли Бальзак писав свої перші твори, він ще не розробив плану своєї монументальної епопеї. Марно було б шукати сліди цього плану у первісних текстах «Шуанів», «Тридцятирічної жінки», «Шагреневої шкіри», «Євгенії Гранде» та інших його творах, які побачили світ до 1834 року. Тодішні критики розглядали їх як розрізнені опуси легковажного «жартівника». Бальзака це зачіпало за живе, тим більше, що він прагнув, навіть відчував потребу створити грандіозну і цілісну епопею. «Не досить бути просто людиною, — говорив він, — слід бути системою».
71
Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770–1831), німецький філософ, представник німецької класичної філософії, одного з теоретичних витоків марксизму.