Однак для того, щоб весь цей вигаданий світ сприймався читачем як реальний, самих дійових осіб не досить. Потрібне оточення, і до того ж таке, щоб воно не скидалося на театральні декорації. Ось чому Бальзак так довго і так прекрасно за допомогою детальних описів підготовляє дію своїх романів. Люди, які нічого не тямлять у письменницькому фаху, вважають їх надто докладними. Але річ у тому, що саме ці докладні описи лише й створюють потрібну атмосферу, у якій розгортається драма. Вулиця Нев-Сен-Женев’єв, ніби бронзова рама, відіграє роль оправи для трагічної групи людей, і лише завдяки «темним барвам і серйозним думкам» у читача заздалегідь виникає потрібний настрій. Опис пансіону Воке теж прислуговується авторській меті: тут «стоїть особливий запах; він не має відповідного найменування у нашій мові, але його слід було б назвати запахом пансіону. У ньому почувається затхлість, пліснява, гнилизна; він викликає здригання, б’є чимсь застояним у ніс, пронизує собою одежу, тхне їдальнею, де скінчили обідати, смердючою кухмістерською, лакейською, кучерською». Вздовж стін тут стоять липкі буфети; меблі ветхі, гнилі, нестійкі, сточені; «тут царство злиднів, де немає й натяку на поезію, злиднів потертих, скнарих, сконденсованих». І ця огидна картина потрібна письменникові для того, щоб разючим був контраст між жовтим, похмурим і брудним будинком, де животіють Горіо і Растіньяк, і особняками, сповненими квітів, золочених салонів, рожевих будуарів, де, як у теплиці, розквітають пані де Нусінген і пані де Ресто.
Кінець роману по праву став славнозвісним. Ми зустрічаємо тут Растіньяка, який лишається на самоті на кладовищі Пер-Лашез після того, як могильники пішли, кинувши кілька лопат землі на труну батька Горіо. Він дивиться на Париж, який «звивисто розкинувся вздовж Сени і місцями світиться вогнями. Очі його вп’ялися у простір між Вандомською колоною і куполом на Будинку інвалідів — туди, де жив паризький вищий світ, предмет його устремлінь. Ежен обвів цей гудучий вулик жадібним поглядом, ніби смакуючи наперед його мед, і згорда вимовив:
— А тепер — хто переможе: я чи ти!
І, кинувши суспільству свій виклик, він, для початку, подався обідати до Дельфіни Нусінген».
Коло замкнулося, процес розбещування завершено, остання сльоза пролита. Растіньяк, Бальзак і читач готові вирушити на завоювання Парижа. Ніякого осуду. Світ такий, який він є, як каже Ален, а Бальзак шанобливо визнає цю істину. Він не судить, він вищий за це. Перетворювати світ — не його справа, він його тільки змальовує.
Подібно до того як натураліст, вивчаючи взаємозв’язки між різними біологічними видами, констатує, що у даному кліматі виникає певна рівновага між тваринним світом і рослинним, яка не є ні моральною, ні аморальною, а всього лише існує, так і людське суспільство функціонує завдяки тому, що у його складі є певне число представників вищих класів, чиновників, лікарів, селян, паразитів, денді, лихварів, каторжників, стряпчих, світських жінок, хазяйок готелів і служниць. Змініть форму суспільства — «людські» види залишаться тими самими. Дочки батька Горіо зовсім не чудовиська, вони просто дочки і дружини.
«У них справи, вони сплять, вони не приїдуть… Тільки помираючи, — говорить батько Горіо, — дізнаєшся, що таке діти. Ох, друже мій, не одружуйтесь, не заводьте дітей! Ви їм даруєте життя, вони вам — смерть… Ох, якби я був багатий, якби не віддав їм своє багатство, а зберіг у себе, вони були б тут, у мене щоки лиснілися б від їхніх цілунків… Батько неодмінно повинен бути багатий, він повинен тримати дітей на поводі, як норовливих коней… Світ погано влаштований».