Він підготовляє такого роду падіння свого героя у пору його процвітання. Тоді, коли той, здершись на вершину, насолоджується своїм щастям, Бальзак розташовує на його шляху камені, що вислизають з-під ніг, замасковані ями, зсуви. Навколо нещасного Бірото він влаштовує засідки, де ховаються бандити. У романіста напоготові безжальні горлорізи. Обізнаний з ними читач «Людської комедії» здригається, ледве почувши їхні імена. Цезарю Бірото доведеться зіткнутися з усіма ними; це лихварі — Пальма, Жігонне, Вербруст, Гобсек; великі банкіри — Нусінген, Келлер; підставні особи, характерним представником яких є Клапарон; безчесний Роген, який розорить і пані Декуен (у романі «Життя холостяка»), і Гійома Гранде, дядечка Євгенії.
Однак машина, що виготовляє гроші, безпристрасна, як усяка машина. Вона стає ворожою людині лише тоді, коли глибока ненависть спрямовує її проти жертви. Брати Бірото (Цезар і Франсуа, герой «Турського священика») були роздавлені внаслідок старанно розроблених руйнівних планів, видуманих невблаганними ворогами. Таким ворогом парфюмера був його колишній прикажчик, Фердінанд дю Тійє, якого Цезар спіймав на крадіжці, — дю Тійє так і не простив Бірото його поблажливості. Це небезпечний ворог, тому що він розумний, спритний, розбещений і позбавлений совісті. Це він разом з Нусінгеном розорить вщент Філіппа Брідо (коханкою дю Тійє стане Карабіна, «фігурантка Опери», а його дружина Марі-Ежені де Гранвіль прокладе йому стежку в салони Сен-Жерменського передмістя).
Таким чином, роман про парфюмера міцно зв’язаний з усім бальзаківським світом. Бал у Цезаря Бірото відіграє у «Людській комедії» ту саму роль, яку грає у циклі Пруста «У пошуках утраченого часу» ранковий прийом у герцога Германта: це один з тих багатолюдних прийомів, які дозволяють письменнику-творцю з цілком законною гордістю заповнювати вітальні людьми, котрі всі як один виліплені його руками. Бальзак не мав можливості запросити в гості до Бірото багатьох представників аристократії. Однак аристократи присутні у романі як клієнти крамниці «Королева троянд». «Боже мій, Цезар! — стала благати Констанс, — Не надсилай, прошу тебе, запрошення особам, яких знаєш лише як постачальник… Та, може, ти гадаєш запросити також і обох Ванденесів, де Марсе, де Ронкероля, д’Еглемона, — ну, одне слово, усіх покупців? Ти з глузду з’їхав, почесті запаморочили тобі голову». Та Фелікс де Ванденес прийде як особистий секретар короля Людовіка XVIII, щоб поздоровити від його імені Бірото з реабілітацією.
Річ у тому, що цей роман посідає важливе місце не тільки у «Людській комедії», а й в історії Франції. Це роман про Реставрацію. У роки революції Цезар Бірото стає роялістом почасти внаслідок темпераменту, почасти випадково. Перший хазяїн Цезаря, пан Рагон, був фанатичним роялістом, його крамниця «Королева троянд» перетворилася на центр справжньої змови. Сам Цезар Бірото був легко поранений, воюючи проти Бонапарта на сходах церкви святого Роха[78], і цей невеликий епізод визначив усе його життя. Він приніс йому успіх у роки Реставрації, забезпечив муніципальні посади і нагородження орденом Почесного легіону, яке спочатку стало символом величі парфюмера, а потім першопричиною його падіння. Як часто політична позиція людини, яка на перший погляд визначається переконаннями і доктринами, насправді залежить від якої-небудь зустрічі або імпульсивної дії. Коли б на шляху Бальзака не зустрілася пані де Берні, він, можливо, не став би монархістом; без епізоду, що стався у вандем’єрі, Цезар Бірото на все життя лишився б скромним парфюмером, його честолюбні устремління не виходили б за межі торгівлі. Так влаштовано світ.
Одна з небезпек, що підстерігали Бальзака, коли він почав працювати над «Цезарем Бірото», була пов’язана з самим сюжетом роману: він ризикував піддатися почуттю одвічної, властивої митцеві зневаги до дрібного крамаря, і намалювати не справжню картину, а карикатуру на торговельну буржуазію. Великою була спокуса піти шляхом Анрі Моньє[79]. Сам Бальзак це добре зрозумів і з повною відвертістю писав одному із своїх друзів: «Протягом шести років я зберігав «Цезаря Бірото» у чорновому нарисі, зневірившись у можливості зацікавити будь-коли і будь-кого образом досить дурного і обмеженого крамаря, чиї нещастя буденні, який символізує те, з чого ми постійно сміємось, — дрібну паризьку торгівлю. І ось одного чудового дня я сказав собі: «Треба перетворити цей образ на образ чесності!»
78
Ідеться про роялістське повстання у Парижі 13 вандем’єра IV року республіки (5 жовтня 1795 р.).