Відзначаючи, що не тільки інтелектуальна еліта, а й найширша публіка з захопленням зустріне цю комедію і що досить розклеїти афіші, щоб забезпечити повний збір, Готьє з обуренням говорить про помилку французьких театральних діячів, якої вони так довго припускалися: «Постановка «Капризу», який грають між чайним столиком і фортепіано, причому декорацією може бути звичайна ширма, показала те, що було вже нам відомо, але що заперечували театральні діячі: публіка має тонкий смак, вона розумна, добре сприймає новаторство, і всі поступки, яких вимагають від її імені, зайві. Директори театрів і актори — ось єдина перешкода. Це вони вперто чіпляються за все застаріле, вдаються до всіляких хитрощів і тримаються за віджилі засоби; це вони обожнюють все заяложене, банальне, почувають нездоланну огиду до всього виняткового, яскравого, несподіваного». Готьє робить висновок, що саме ця прихильність до «благопристойного» театру, який справді надто благопристойний, позбавила французьку сцену двох природжених, надзвичайно обдарованих драматургів — Меріме і Мюссе. Нащадки визнали правоту добряка Тео щодо цих його сучасників.
1848 року була поставлена на сцені і п’єса «Не треба битися об заклад», це сталося напередодні Червневої революції[88]. І все ж, незважаючи на цей тривожний час, вона захопила публіку і була відновлена у серпні. «Яка радість для нас, навіки приречених дивитись водевілі і мелодрами, — писав знову Готьє, — побачити нарешті п’єсу, де розмовляють людською мовою, чистою французькою мовою, і відчути, що ти раз і назавжди звільнений від жахливого і заяложеного жаргону, яким скрізь балакають у наші дні. Яка чиста, жвава і динамічна кожна фраза! Як дотепно виблискує діалог! Яке лукавство і разом з тим яка ніжність!.. Тепер, коли публіка добре прийняла це драматичне прислів’я, розраховане лише на читання, зрозуміло, наскільки несправедлива упередженість, з якою директори театрів підходять до кожного мистецького твору, написаного не за шаблоном, боячись втратити свої прибутки. Слід було б показати на сцені, не змінюючи в них жодного слова, справді поетичні п’єси Альфреда де Мюссе: «Фантазіо», «Андреа дель Сарто», «Примхи Маріанни», «Коханням не жартують», «Про що мріють молоді дівчата» і особливо «Лоренцаччо» — справжній шедевр, який нагадує глибиною аналізу Шекспіра».
Через кілька днів Остен[89] поставив на сцені історичного театру «Свічник», «ще одну перлину з дорогоцінної скриньки, яка такий довгий час лишалася відкритою, причому нікому не спадало на думку черпати з неї». Постановка цієї п’єси була відновлена 1850 року театром Республіки (так тимчасово називався театр «Комеді франсез»), і театр протягом десяти років завдяки драматургії Мюссе оновлював свій репертуар. Якийсь міністр визнав цю п’єсу аморальною тому, що Жакліна та її коханий знаходять щастя на шкоду подружній вірності. Мюссе написав новий фінал: закохані з сумом розлучалися. Доброчесність була врятована, мистецтво постраждало. Тепер ми повернулися до розумнішої — і моральнішої — щирості. Сучасники іноді помилялися, але час судить справедливо.
Як пояснити, що вільна фантазія врятувала від забуття театр Мюссе, в той час як хитромудрі інтриги Скріба[90] смертельно нам набридли? Чому п’єси Мюссе, дія яких відбувається у казкових королівствах і вигаданих країнах, здаються нам значно правдивішими, ніж багато історичних драм? Тому що театр не покликаний, не може і не повинен просто копіювати життя. Публіка приходить у театр не для того, щоб побачити буденну дійсність. Нерухома завіса на авансцені обрамовує п’єсу, як рама — картину. Жодний справжній аматор живопису не вимагає, щоб портрет був копією натури, жодний справжній друг театру не вимагає, щоб вистава тільки копіювала дійсність, — саме тому, що мистецтво відрізняється від природи, безумовно, істотно відрізняється від неї. Мистецькі твори дозволяють нам вільно роздумувати над природою пристрастей.
Театр у період свого зародження був урочистою дією. Він показував життя богів і героїв. Мова акторів була більш піднесеною і милозвучною, ніж у щоденному житті. Було б помилкою гадати, що у сучасної публіки інші вимоги. І сьогодні ще глядач, приходячи в театр, чекає на урочисте дійство. Те, що він сидить у залі, наповненому людьми, породжує в ньому почуття, сильніші за ті, яких він зазнає, будучи наодинці. Які письменники стають визначними драматургами? Ті безкрилі копіїсти, які сподіваються виїхати на бездумному наслідуванні натури і багатозначних паузах? Ні, найуславленіші драматурги були поетами. Успіх Арістофана за його часів, успіх Клоделя[91] у наші дні, успіх Мюссе протягом цілого століття пояснюється справжньою поетичністю їхнього діалогу.
89