З другого боку, і, можливо, тому, що Мюссе писав п’єси, не турбуючись про те, чи будуть вони поставлені У театрі, він дотримувався поділу на сцени, як Шекспір, не рахуючись з єдністю часу і місця, яких слухняно дотримувались і класицисти, і навіть романтики, в усякому разі у межах одного акту. Часті перерви у дії посилюють враження мрії. Діалоги, які несподівано обриваються, живлять уяву, подібно до того як понівечена статуя викликає роздуми. «Шекспір не турбується ні про цілісність своїх п’єс, ні про хитромудру інтригу, — відзначає Ален. — Його творіння ніби складаються з уламків: тут — нога, там — кулак, тут — відкрите око, словом, нічим не підготовлене і за яким ніщо не йде. Але все взяте разом і є справжнє життя».
Дотримання законів форми, коли йдеться про стиль, і деяка сумбурність композиції — ось у чому, можливо, секрет найвизначнішої поезії.
Для Мюссе існує лише один сюжет: це кохання. Але це можна було б сказати і про багатьох інших драматургів. Різниця полягає в тому, що у деяких, наприклад у Мольєра, любовна інтрига є тільки рамою, у яку автор вписує сатиру нравів. У театрі Мюссе кохання — це все. Як і в комедіях Маріво, закохані у комедіях Мюссе стикаються не з зовнішніми перешкодами: опором батька, ворожнечею родини, а лише з власними безумствами. Граючи п’єси Маріво, актори не приймають їх надто всерйоз, в той час як для Мюссе кохання — почуття серйозне, часто сумне, спокуса, викликана красою, іноді душевною чистотою, яка заволодіває всім єством.
У Мюссе і Жіроду є спільна риса: обидва вони люди освічені, обидва все життя багато читали, і ліричні вірші Шекспіра або Арістофана звучать для них, як добре знайомі музичні фрази. Мюссе ще в роки учнівства досягав блискучих успіхів на ниві красного письменства і був відзначений на конкурсі почесною премією; на відміну від Жіроду, Мюссе не вступив до «Еколь нормаль»; однак він був вихований на класичних текстах не тільки грецьких, латинських і французьких авторів, але й великих англійських і німецьких письменників. Він проник у таємницю Шекспіра; він був єдиним французом, який тоді по-справжньому зрозумів Байрона.
Отже, літературні джерела драматургії Мюссе досить різноманітні. Він багато в чому зобов’язаний Шекспіру, трохи і Гете (елементи ідилії у п’єсі «З коханням не жартують» нагадують «Страждання юного Вертера»), де в чому і Жан-Полю Ріхтеру[92] (зокрема, незвичайними, часто гротескними і цинічними порівняннями).
Його завжди вабили італійці. Він не тільки читав твори Данте, Альфієрі, Макіавеллі, а й вивчав хроніки Варкі[93], коли писав «Лоренцаччо», шукав у Флоренції антураж для своїх сцен. Новели Боккаччо, як і новели Банделло[94], були для нього джерелом сюжетів. А з французьких драматургів — ми дізнаємося про це із відомого вірша Мюссе — він захоплювався Мольєром. Мюссе, безумовно, вивчав — і в усіх подробицях — літературні прийоми Мольєра, до яких не зводиться геніальність письменника, а у яких вона виявляється. Створюючи свої драматичні прислів’я, Мюссе звертався і до скромніших витоків — до Кармонтеля і Теодора Леклерка, яких він у багато разів перевершував.
Але головним джерелом натхнення для Мюссе були його власне життя і почуття. Думка про те, що не слід надавати ніякого значення біографії митця, просто безглузда. Безумовно, кожний шедевр, прекрасний вже сам по собі, він здається прекрасним і тим людям, які не знають, звідки він походить. Але вірно й те, що кожний твір — це певний сплав думки і почуття; це вплив подій на розум митця і зворотний вплив його таланту на зображувані події — явище дивовижне, надзвичайно цікаве, і ми самі позбавимо себе можливості зайнятися захоплюючим дослідженням, коли станемо нехтувати обставинами, часто-густо найнезначнішими, які були безпосередньою причиною зародження п’єси або роману. Адже дослідження того, що розгортається ніби за кулісами п’єси або на полях рукопису роману, часто не менш прекрасне.
Мюссе більш за будь-кого іншого дає матеріал для такого дослідження. Його кохання до Жорж Санд, до цієї видатної жінки, яке духовно збагатило його, її серйозне ставлення до його праці під час надто коротких періодів, коли він перебував під її впливом, нарешті, і передусім, страждання і муки кохання внаслідок болісного розриву з нею — усе це надало багатьом п’єсам Альфреда де Мюссе глибокого, щирого звучання. До знайомства з Жорж Санд він був чарівним юнаком, а після їхнього розриву став мужчиною, який осягнув трагедію життя. Коли характер Камілли з п’єси «З коханням не жартують» позначений такою складністю, то це тому, що Жорж Санд була складною натурою.
93