Чому Флобер був ніби створений для того, щоб стати автором найвизначнішого «антироману» свого часу? Тому, що він був водночас романтичним і антиромантичним. Точніше, тому, що він був несамовитим романтиком і разом з тим бачив смішний бік романтизму. У ньому зживалися вікінг і руанський буржуа, учень Гюго і наставник Мопассана. Флобер усвідомлював цю двоїстість. «В мені з літературної точки зору дві різні людини, — писав він в одному листі 16 січня 1852 року, — одна закохана у горласте, ліризм, широкий орлиний лет, звучність фрази і вершини ідей; друга риється скрізь у пошуках правдивого, наскільки може, полюбляє відзначати найменший факт з такою самою силою, як і значний, і хотіла б примусити вас почувати майже матеріально те, що вона створила. Вона любить сміх і розважається, бачачи тваринне начало у людини».
Флобер-романтик колись захоплювався творчістю Гете і Гюго. Читання «Фауста» було одним з найбільш хвилюючих вражень його юності. Він читав цю книгу в Руані, у саду, і дзвін церковних дзвонів зливався з поезією Гете. Але Флобер-реаліст з дитинства бунтував проти загальної глупоти. …Він мріяв укласти «Лексикон прописних істин» і одного чудового дня накидав його; ці ходячі істини втілилися у його романі «Бувар і Пекюше». Флобер мріяв примирити обидві півкулі свого мозку, і він здійснив такий намір у романі «Виховання почуттів». Ця книга, за його словами, — спроба «злити воєдино» обидві душевні прихильності (легше було б написати дві книжки і дати в одній людяність, а в другій ліризм). «Я схибив…» «Спокушання святого Антонія» було другою спробою — спробою втілити у книзі тільки ліризм. Тут Флобер-романтик дав собі волю: «Ніколи не повернути мені тих безумств стилю, яким я віддавався цілих півтора року. З яким запалом добирав я перлини для свого намиста! Одне лише забув я — нить». Саме про це сказали письменникові його друзі, Максим дю Кан і Луї Буйє[99], коли він читав їм у Круассе «Спокушання святого Антонія». Двоє цих суддів одностайно порадили Флоберу взяти для нового роману найбуденніший сюжет, один з тих випадків, на які таке багате життя буржуа, і правдиво, природно розробити його.
Флобер послухався цієї поради тому, що його власні пошуки відбувалися у тому ж напрямі. Він уже відчув вади, породжувані змішанням романтизму і реалізму; він марно намагався написати книжку в чисто романтичному дусі, тепер лишалося спробувати чистий реалізм. «Що здається мені прекрасним, що я хотів би зробити, — це книжку ні про що, книжку без зовнішніх зв’язків, яка трималася б сама собою, внутрішньою силою свого стилю, як земля, нічим не підтримувана, тримається в повітрі, — книжку, яка майже не мала б сюжету або у крайньому разі у якій сюжет, коли це можливо, був би майже невидимий. Найпрекрасніші — ті твори, де менш за все матеріального…» Такою книгою і став його роман «Пані Боварі». Якось Толстой зневажливо сказав про «Анну Кареніну»: «Це дрібничка — історія заміжньої жінки, яка закохалася в офіцера». Сюжет, підказаний друзями Флоберу, теж був дрібницею: історія романтично настроєної жінки, одруженої з чоловіком посереднім, яка обманює його, розорює і кінчає життя самогубством. Однак, далекий від того, щоб пошкодувати з приводу бідності сюжету, він тут-таки радісно скрикнув: «Чудова думка!» Бо він одразу ж побачив, що з допомогою цього банального сюжету він зможе виразити власні пристрасті, які бентежили його душу.
«Пані Боварі — це я». Що, власне, має означати цей відомий вираз? Саме те, що він виражає. Флобер таврує у своїй героїні власні помилки. Яка ж головна причина всіх нещасть пані Боварі? Та, що вона чекає від життя не того, що життя може їй дати, а того, що обіцяють автори романів, поети, художники і мандрівники. Вона вірить у щастя, у надзвичайні пристрасті, у сп’яніння любов’ю, — ці слова, вичитані у книжках, здавалися їй такими прекрасними. Вона прочитала «Поля і Віргінію»[100] і потім довго мріяла про бамбукову хижу. Вальтер Скотт примусив її марити про замки з зубчастими баштами. Емма не помічає справжньої краси навколишньої нормандської природи. Світ, у якому вона хотіла б жити, схожий на світ Анрі Руссо[101]. «Там були і ви, султани з довгими чубуками, під наметами альтанок, що мліли в обіймах баядерок, гяури, турецькі шаблі, фрігійські ковпаки, але особливо частими були там ви, у бляклих тонах намальовані пейзажі, де зображено якісь райські кутки і де ми бачимо пальми і тут-таки поряд — ялинки, праворуч — тигра, ліворуч — лева, вдалині — татарський мінарет, на передньому плані — руїни стародавнього Рима, віддалік — верблюдів, що розляглися на землі; усе це подано в обрамленні незайманого, проте старанно заметеного лісу й освітлено величезним прямовисним променем сонця, який дробиться у воді сіро-сталевого кольору, а на тлі води білими плямами вирізьблюються плаваючі лебеді».
99
100
«