Вибухнула війна. Кокто був звільнений від військового обов’язку, але вступив санітаром до польового госпіталю, який обслуговували добровольці. Сміливий і привабливий, він припав до серця морським піхотинцям, вів сповнене небезпек окопне життя у Діксмюде і Ньюпорті. У той момент, коли Кокто мали нагородити за бойові заслуги хрестом, з’ясувалося, що він порушив військову дисципліну. Начальник штабу врятував його від жандармів, а також від смерті, — весь полк морської піхоти був знищений. Після часу, потрібного для визрівання художнього задуму, з цієї історії народився чудовий роман «Тома-самозванець».
Париж, 1916 рік. Кокто літає разом з Гарросом, часто зустрічається з Еріком Саті, Максом Жакобом[212], Пікассо. 1917 року трупа Дягілєва ставить його балет «Парад» з музикою Саті і декораціями Пікассо. Балет викликав справжній скандал. Сьогодні навіть важко зрозуміти чому. У темі не було нічого скандального: балаганний парад перед ярмарковим театром, три номери мюзик-холу, на очах у публіки, яка не розуміє, що справжній спектакль ховається глибше. Але Пікассо і Саті збивали з пантелику; Кокто, вірний своїй тактиці, дивував. Коли б не прийшов до них на підмогу цього вечора Аполлінер[213] в офіцерській формі, авторам дісталося б від глядачів. У 1921 році такий самий скандал вибухнув під час постановки іншого параду — «Молоді з Ейфелевої башти».
Але ось і новий поворот — скандальна молода людина звернулася до класицизму, теж «шокового». Для нього це було природним кроком. Епоха не визнавала ніяких рамок, жодного порядку. Заклик «до порядку» став формою оновлення. У «Півні та арлекіні» (1918) Кокто сформулював свою естетику. Він блиснув тут своїм «даром лаконізму». Деякі з його афоризмів пережили Кокто. «Такт сміливості полягає у тому, щоб знати, до яких меж можна надто далеко зайти…» «Мистецтво — це наука, укрита плоттю…» «Я знаю, що поезія необхідна, тільки не знаю, для чого…» «Молода людина не повинна придбавати апробовані цінності…» «Митець повинен жити, доки живий, а слава хай буде посмертною…» «Буржуазія — плодючий грунт Франції, усі наші митці вийшли з неї; Бодлер — буржуа». Усе це — правда; потрібна була мужність, щоб її висловити.
«Півень та арлекін» — твір, який зробив Кокто рупором «Шестірки»[214], музичного антивагнерівського руху і кубістського живопису. «Бережись живопису!»[215] — закликають деякі плакати. Я додам: бережись музики! У словнику поета завжди забагато слів, у палітрі художника — забагато фарб, у клавіатурі музиканта — забагато нот». Це було суто французьке повернення до точності і чистоти стилю.
Монпарнас[216] відірвав Кокто від багатого нового будинку на вулиці Анжу, де жила його родина. Пікассо перший зрозумів, що Монпарнас такий само мертвий, як і вулиця Анжу. Кокто пішов на виучку до нового генія — Раймона Радіге[217], якому на той час було п’ятнадцять років. Цей митець, який рано дозрів, був маленьким, блідим, короткозорим підлітком. «Він очищав штампи від рутини, здирав шкурку з заяложених істин». Його романи — таке ж саме виняткове явище, як і поеми Рембо. Гарний роман, написаний у двадцять років, — завжди чудо. Радіге підтримав Кокто у його повороті до класицизму, він спонукав його стерегтися нового, коли у нього надто новий вигляд, протистояти авангардистській моді і шукати взірців у старих майстрів. Художник оволодіває своїм фахом, копіюючи шедеври. Корнель став Корнелем, наслідуючи іспанців. Так і Радіге став самим собою, коли створив, копіюючи «Принцесу Клевську», свій «Бал у графа д’Оржель».
Під благотворним впливом свого юного друга Кокто взяв за взірець «Пармську обитель», коли писав «Тома-самозванця»; Малерба і Ронсара[218], коли створював «Церковний спів». Якщо недавно він мчав щодуху до своїх дивних парадів, то після зустрічі з Радіге різко затормозив, вирішивши повернути на шлях класицизму. Він поставив себе тим самим у небезпечне становище, викликавши обурення і лівих і правих.
Кокто зробив спробу змінити форму, коли раптово смерть Радіге, забраного тифом, залишила його на певний час без керма і без вітрил. Не маючи сил перенести це горе, він намагався знайти забуття в опіумі і згодом лише з великими труднощами спромігся вилікуватись. Його врятувала праця. Просто гідне подиву, як багато він зробив з 1923 по 1956 рік. Три романи — «Тома-самозванець», «Великий відступ», «Важкі діти», які належать до кращих перлин у літературній скарбниці нашого часу; кілька томів поезії, чудові есе, як, наприклад, «Професіональний секрет» і «Тягар буття», і в той самий час він нарешті вирушив у плавання по червоно-золотій річці театру. Ще Радіге зрозумів, як тонко відчуває Кокто природу міфа, і звернув його увагу на грецьких трагіків. Спочатку він наслідував їх, разом з тим оновлюючи («Антігона»), і таким чином відкрив шлях Жіроду і Аную; потім він дав волю своїй фантазії («Пекельна машина», «Орфей»). Переслідуваний темою фатуму, він знайшов пристановище своєму відчаю серед зруйнованих колон стародавніх храмів. З оглушливим дзвоном подолав він стіну звичок і розірвав з бульварним театром.
212
213
214
«
215
Гра слів: peinture означає і «живопис» і «пофарбування». Слова плакату означають: «Обережно, пофарбовано».
216
218