Але одного чудового дня драматург-новатор зрозумів, що настав час оновити своє мистецтво, хай навіть всупереч собі, і пошукати, як говорив Стравінський, свіже місце на подушці. «Скандал стає справжнім, коли він з животворного і цілющого перетворюється на догму і починає приносити прибуток». Прагнучи відновити зв’язок між сценою і залом, між автором і публікою, він вирішив «писати вишукано брутально п’єси і спокусити великих акторів великими ролями». Після театру «авангарду» він зробив ставку на масовий театр і виграв цю партію з допомогою Івонни де Брей, Едвіги Фейєр[219] і Жана Маре. «Важкі батьки», «Священні чудовиська», «Двоглавий орел», «Пекельна машина» мали успіх. Втім, у цій подвійній грі Кокто не було суперечності. Вічні істини живуть у мистецтві, з часом змінюючи форму.
Ця праця переривалася хворобами і подорожами (одна з них — «80 днів навколо світу»), а також сміливими пошуками нового. «Людський голос» — монолог по телефону — відчинив йому двері «Комеді франсез». Мандрівний поет, він писав «Важких батьків» у готелі в Монтагрі, «Кінець Потомака» — в Ексідейє (Дордонь). Він виступив у «Фігаро» з серією блискучих «Портретів-спогадів». Потім почалася друга світова війна, більшу частину якої він прожив у Парижі, атакований з усіх боків і продовжуючи, однак, працювати; він написав за цей час «Вічне повернення» за мотивами «Трістана»[220] і трагедію у віршах «Рено і Арміда», яка була поставлена у «Комеді франсез».
Кіно давно вже захоплювало Кокто. Короткометражний аматорський фільм «Кров поета», знятий ним 1931 року, ще й досі відомий в усьому світі. Ось уже тридцять років, як він іде в Нью-Йорку та Берліні. Спробуємо розповісти про внесок Кокто у мистецтво екрана. Класифікуючи свої твори, він звичайно наклеював етикетки: поезія роману, поезія театру, поезія кіно. Зокрема, він зрозумів величезні поетичні можливості кіно, якому приступні будь-які чудеса, необмежена свобода миттєвих перемін, втілення символів. «Орфей» і «Красуня і Чудовисько» досі лишаються і назавжди залишаться у числі найоригінальніших творів, зафіксованих камерою. Нещодавно нам довелося знов побачити їх по телевізору; вони не застаріли і ніколи не застаріють.
Після другої світової війни Кокто жив то на півдні Франції, то поблизу Фонтенбло у Мійї-ла-Форе у власному будинку, який він перетворив на свого роду шедевр декоративного мистецтва, дружби, продовженого дитинства. Більшу частину свого часу він віддавав декоративним працям, оформив каплиці (у Вільфранш-сюр-Мер і в Мійї) і будинок мерії (у Ментоні), продемонструвавши справді чудову майстерність композиції і малюнка.
У той же час він писав поеми («Світлотінь»), есе («Щоденник невідомого») і п’єси («Вакх»). Ця надлюдська праця виснажувала Кокто. Його постійно оточують нерозуміння і пересуди, його атакують вороги з усіх таборів, і він вирішив, що Французька академія повинна стати «пристановищем для гнаних митців, яких обвинувачують в індивідуалізмі».
Якось ввечері, на обіді в одного з наших друзів, виходячи з-за стола, він узяв мене за руку. «Я хотів би поговорити з вами, — сказав він. — Ось вам, очевидно, говорили, що я не маю ані найменшого бажання вступити до Французької академії і навіть відхилю цю честь, в разі мені її запропонують, бо це не в моєму стилі, це було б запереченням усього мого життя… Так от, це неправда. Коли Академія зажадає мене прийняти, це надзвичайно втішить мене… Всупереч легенді, я завжди з великою повагою і навіть любов’ю ставився до традицій. На мій погляд, нема нічого дурнішого за конформізм антиконформізму. І потім є ще одна причина. Мені потрібна опора, мені треба почувати підтримку друзів. Ви навіть не уявляєте собі, яких нападок я зазнавав, як мене переслідували і цькували… Так, я знаю. Багато хто, навпаки, вважає мене такою собі пещеною, капризною дитиною. Усе своє життя я страждав від цієї помилки… Я трудівник і майстер літературного цеху… Втім, судіть самі. Коли ви вважаєте, що у мене є серйозний шанс, коли вирішите підтримати мене, я виставлю свою кандидатуру».