Жан Баруа, який став захисником антиклерикалізму, проповідує войовниче вільнодумство. Але одного разу він потрапляє під трамвай, і в момент, коли йому здається, що помирає, він бурмотить: «Пресвята діво Маріє…» Але ось свідомість повертається до нього, він згадує про цю слабкість і починає боятися того, щóо живе десь у самій глибині душі. Він пише духовний заповіт: «Я не вірю у безсмертя людської душі, яка нібито існує окремо від тіла… Я вірю у суцільний детермінізм і у причинну зумовленість людської долі… Я певен, що наука, привчивши людей ігнорувати непізнаванне, допоможе їм здобути душевну рівновагу, якої їм ніколи не давала жодна релігія…»
Але з цього моменту у ньому починається розлад. Баруа бачить нове, підростаюче покоління молоді, котре, щоб виразити свій протест проти бунтівного романтизму старшого покоління, повертається до догматичного католицизму і традиційної політики. Марі — дочка Баруа і Сесілі — збирається постригтися у монахині. Сам Баруа вагається. На сході життя він доходить думки про безсилля науки. …він помирає, з жахом волаючи: «Пекло!», нестямно притискаючи розп’яття до губ.
Цей роман доречно було б написати після суперечок між Анатолем Франсом і Брюнетьєром, після нещодавніх для того часу гарячих дебатів про неспроможність науки. Чи вносить наука духовні цінності, які могли б замінити релігійні? Як поєднати її з догмами християнства? Мартен дю Гар не робить спроби відповісти на всі ці питання, але він виводить на сцену людей, яких вони хвилюють. Він ставить їх з усією серйозністю, гідністю і глибоким розумінням двох полярних аспектів проблеми. Можна пошкодувати лише, що Люс, показаний як один з кращих умів свого покоління, не висловлює жодної більш-менш ясної думки з приводу цієї проблеми, не висуває жодної визначеної доктрини. Але генія завжди важко змалювати. Навіть Бальзаку це не вдалося жодного разу. «Геній може створити все — за винятком генія…»
Намалювати картини свого часу було предметом погордливих мрій багатьох романістів нашої епохи. Мрій досить незвичайних, невідомих за інших часів, коли кожна спроба «суми»[227] вважалася скоріше здобутком думки теологічної, філософської або енциклопедичної; думка про створення такої узагальненої картини в літературі зобов’язана, з одного боку, чудовим досягненням Бальзака і Толстого, з другого — розвиткові цивілізації. Мартен дю Гар не обирає ні центральної постаті («Жан-Крістоф»), ні групи, об’єднаної якою-небудь ідеєю («Люди доброї волі»); він будує свій роман-потік навколо однієї сім’ї, або, точніше, навколо двох сімей: сім’ї Тібо — католиків і сім’ї Фонтанен — протестантів. Суперечності між цими двома релігійними течіями, як йому здається, ще відіграють велику роль у французькому суспільстві XX століття, — і це справді так.
У «Ругон-Маккарах» Золя родинні зв’язки були досить слабкі і поверхові, тому що тут іноді розглядаються родинні взаємини, які виходять за межі власне сім’ї. У романі про Тібо сім’я обмежується батьком, двома синами, Антуаном і Жаком, і онуком, який з’являється наприкінці роману. Ми досить добре знаємо, що являють собою Тібо, французькі буржуа-католики. У всіх у них однакові позитивні риси: величезна працездатність, воля, ретельність — і однакові недоліки: інтелектуальна зверхність, суворість, упертість. «Усі Тібо здатні бажати, — з гордістю говорить Антуан Жаку. — І тому ж бо всі Тібо можуть братися до всього. Випереджувати інших! Викликати до себе повагу! Це потрібно. Треба, щоб сила, яка таїться у цілому роді, вирвалася нарешті назовні».
Роман «Сім’я Тібо» відрізняється від «Людей доброї волі» не тільки своєю структурою, але й темою. Жюля Ромена цікавить передусім взаємодія прихованих пружин суспільства: церква, таємні товариства, оборудки, еротичний бік життя. Для Мартен дю Гара головною проблемою лишається та сама, яку він намагався розв’язати у «Жані Баруа»: у чому зміст усього сущого? Навіщо стільки страждань? І чи є в усьому цьому сенс?
Композиція роману дуже вільна. Мартен дю Гар не показує своїх персонажів у якійсь часовій послідовності. Він детально малює кілька епізодів, розділених періодами, коли невідомо, що відбувається. Він прагне різноманітності фактів і незвичайних персонажів. У всій першій частині книги історичні і суспільні проблеми зачіпаються побіжно або зовсім не зачіпаються. Фон безбарвний. Можливо, тому, що у молодості головне — розвиток індивідуальності. Наприкінці серії, навпаки, війна, питання світової революції пересуваються на перший план. Особистість розчавлена. Байдужий світ продовжує існувати.