Выбрать главу

Про театр Жіроду, який не схожий на жоден інший, крім, мабуть, театру Арістофана і який поряд з клоделівським повернув колишнє значення сценічному стилю, ми скажемо пізніше. Паралельно йшла його дипломатична кар’єра. Мстивий Пуанкаре відпроваджує Жіроду, який завинив, написавши «Беллу», на задвірки — у комісію по союзних репараціях до Туреччини. Після смерті Пуанкаре він починаючи з 1934 року багато подорожує і стає інспектором дипломатичних постів. Але цей зразковий громадянин страждав, живучи у такій недосконалій Франції. Він бачив розрив між Францією — розпорядницею міжнародних церемоній і середнім французом, дріб’язковим, буркотливим; між Францією — уособленням непорушної твердості і французом мінливим, без керма і без вітрил. Між Францією — символом сумлінності у праці і пролазливим французом. У політичній книжці «Повнота влади» він висловлює своє побажання, щоб кожний француз працював задля блага Франції.

Після розгрому Франції у червні 1940 року він опублікував книжку «Без влади», де викривав мобілізацію, яка нагадувала втечу емігрантів, і армію, що перетворилася на гарнізон. Він знав, що заціпеніла вітчизна одного чудового дня опам’ятається.

* * *

Щоб охарактеризувати письменника, французький критик охоче підшукує йому предків. Тібоде розрізняє генеалогічні віти, що тягнуться від віконта (Шатобріана) і від лейтенанта (Стендаля); Жіроду не належить ні до однієї, ні до другої. Дехто бачив у ньому реставратора преціозної літератури XVII століття, тобто однієї з форм риторики, для якої стилістичні пошуки значно важливіші за ідею. Але Жіроду, навпаки, надає величезного значення ідеї. Інші посилались на барокко з його «жірандолями», що висять посередині роману подібно до люстр Крістіана Бернара[231] у декораціях «Школи дружин»; говорили також про «придворних поетів XV і XVI століть». Найбільш ерудовані вбачали певну схожість з середньовічною літературою. І справді, Жіроду, як і поети середньовіччя, шукає за буденними речами суть життя. […] Цілком очевидно, що він вихований на грецькій трагедії і Гомері, що він «відчув потребу вигострити свій смак до життя на цих вічних каменях». І не менш очевидно, що він відчував постійну і глибоку прихильність до Расіна і Лафонтена. Його есе про Расіна читаєш, ніби мемуари самого Жіроду.

Він присвятив п’ять лекцій спокусам Лафонтена[232], тому що відчував потребу пояснити французький характер і з допомогою цього викруту — свій власний. Адже у кожному французі, крім Жака Простодушного і Жозефа Прюдома[233], крім стурбованості і самовдоволення, є те, що ріднить його з цим чудом безтурботності і свободи, яким був Лафонтен. Його життя прозоре, як вода чистого фонтана[234]. Тема лекцій — захист Лафонтена від пасток наступаючої цивілізації, яка спробувала скористатися цією простотою, щоб схилити до компромісу з людством.

Творчість Жіроду позбавлена метафізичної посилки. Істини, яких він навчає, ідеї, які захищає, стосуються земного життя, заштатних містечок, тих, хто кохає, дітей, людей-монстрів. Його романи не можна переповісти. Будь-який виклад просто вбиває їх. Це не романи, а поетичні і гумористичні варіації на різні теми, коло яких поступово розширюється. Він не тільки не намагається бути реалістом, а й сміливо створює абсолютно ірреальні світи. Йдеться не про традиційні романи (особливо у першій групі, яку можна об’єднати навколо «Сімона»), а скоріше про балети, де у якомусь фантастичному і симетричному танці рухаються герої і люди, провінція і Париж. Як і Жюль Ренар[235], Жіроду затримується на цікавих подробицях, але в той же час як Ренар, безжально підкреслює блазенство своїх персонажів, Жіроду любить наділяти своїх героїв величчю і красою. Але при цьому його не залишає гумор. Навіть коли Жіроду пише про війну, тон його оповідання мужній і разом з тим невимушений.

Після війни, незважаючи на неприємні спогади, він відчув потребу знов зустрітися з німцями і відновити взаємини з друзями з Берліна і Мюнхена. Вартий уваги цей безсумнівний потяг до німецького романтизму з боку найбільш французького з французів, лімузенця, який так любив Ватто[236], Дебюссі і Лафонтена. В той час Франція і Німеччина вважали себе ворогами; в очах Жіроду вони скоріше доповнюють одна одну. Він почував, що йому важко було б жити без друзів з Баварії і Саксонії, романтиків і містиків, які прилучили його до ірраціональних істин і таємниць, що не виростають на грунті Беллака.

вернуться

231

Жірандоль — фігурна люстра; Бернар Кристіан (1902–1949), французький театральний художник.

вернуться

232

До таких спокус Жіроду відносить: життя, буржуазію, жінок, світське товариство, скептичну філософію.

вернуться

233

Жак Простодушний і Жозеф Прюдом — загальні імена. Перше означає «селюк», друге — «обмежений буржуа» за ім’ям героя п’єс Анрі Моньє.

вернуться

234

Обігрується прізвище Лафонтена, яке походить від французького слова la fontaine, що означає «фонтан».

вернуться

235

Ренар Жюль (1864–1910), французький письменник.

вернуться

236

Ватто Антуан (1684–1721), французький живописець.