Про театр Жіроду, який не схожий на жоден інший, крім, мабуть, театру Арістофана і який поряд з клоделівським повернув колишнє значення сценічному стилю, ми скажемо пізніше. Паралельно йшла його дипломатична кар’єра. Мстивий Пуанкаре відпроваджує Жіроду, який завинив, написавши «Беллу», на задвірки — у комісію по союзних репараціях до Туреччини. Після смерті Пуанкаре він починаючи з 1934 року багато подорожує і стає інспектором дипломатичних постів. Але цей зразковий громадянин страждав, живучи у такій недосконалій Франції. Він бачив розрив між Францією — розпорядницею міжнародних церемоній і середнім французом, дріб’язковим, буркотливим; між Францією — уособленням непорушної твердості і французом мінливим, без керма і без вітрил. Між Францією — символом сумлінності у праці і пролазливим французом. У політичній книжці «Повнота влади» він висловлює своє побажання, щоб кожний француз працював задля блага Франції.
Після розгрому Франції у червні 1940 року він опублікував книжку «Без влади», де викривав мобілізацію, яка нагадувала втечу емігрантів, і армію, що перетворилася на гарнізон. Він знав, що заціпеніла вітчизна одного чудового дня опам’ятається.
Щоб охарактеризувати письменника, французький критик охоче підшукує йому предків. Тібоде розрізняє генеалогічні віти, що тягнуться від віконта (Шатобріана) і від лейтенанта (Стендаля); Жіроду не належить ні до однієї, ні до другої. Дехто бачив у ньому реставратора преціозної літератури XVII століття, тобто однієї з форм риторики, для якої стилістичні пошуки значно важливіші за ідею. Але Жіроду, навпаки, надає величезного значення ідеї. Інші посилались на барокко з його «жірандолями», що висять посередині роману подібно до люстр Крістіана Бернара[231] у декораціях «Школи дружин»; говорили також про «придворних поетів XV і XVI століть». Найбільш ерудовані вбачали певну схожість з середньовічною літературою. І справді, Жіроду, як і поети середньовіччя, шукає за буденними речами суть життя. […] Цілком очевидно, що він вихований на грецькій трагедії і Гомері, що він «відчув потребу вигострити свій смак до життя на цих вічних каменях». І не менш очевидно, що він відчував постійну і глибоку прихильність до Расіна і Лафонтена. Його есе про Расіна читаєш, ніби мемуари самого Жіроду.
Він присвятив п’ять лекцій спокусам Лафонтена[232], тому що відчував потребу пояснити французький характер і з допомогою цього викруту — свій власний. Адже у кожному французі, крім Жака Простодушного і Жозефа Прюдома[233], крім стурбованості і самовдоволення, є те, що ріднить його з цим чудом безтурботності і свободи, яким був Лафонтен. Його життя прозоре, як вода чистого фонтана[234]. Тема лекцій — захист Лафонтена від пасток наступаючої цивілізації, яка спробувала скористатися цією простотою, щоб схилити до компромісу з людством.
Творчість Жіроду позбавлена метафізичної посилки. Істини, яких він навчає, ідеї, які захищає, стосуються земного життя, заштатних містечок, тих, хто кохає, дітей, людей-монстрів. Його романи не можна переповісти. Будь-який виклад просто вбиває їх. Це не романи, а поетичні і гумористичні варіації на різні теми, коло яких поступово розширюється. Він не тільки не намагається бути реалістом, а й сміливо створює абсолютно ірреальні світи. Йдеться не про традиційні романи (особливо у першій групі, яку можна об’єднати навколо «Сімона»), а скоріше про балети, де у якомусь фантастичному і симетричному танці рухаються герої і люди, провінція і Париж. Як і Жюль Ренар[235], Жіроду затримується на цікавих подробицях, але в той же час як Ренар, безжально підкреслює блазенство своїх персонажів, Жіроду любить наділяти своїх героїв величчю і красою. Але при цьому його не залишає гумор. Навіть коли Жіроду пише про війну, тон його оповідання мужній і разом з тим невимушений.
Після війни, незважаючи на неприємні спогади, він відчув потребу знов зустрітися з німцями і відновити взаємини з друзями з Берліна і Мюнхена. Вартий уваги цей безсумнівний потяг до німецького романтизму з боку найбільш французького з французів, лімузенця, який так любив Ватто[236], Дебюссі і Лафонтена. В той час Франція і Німеччина вважали себе ворогами; в очах Жіроду вони скоріше доповнюють одна одну. Він почував, що йому важко було б жити без друзів з Баварії і Саксонії, романтиків і містиків, які прилучили його до ірраціональних істин і таємниць, що не виростають на грунті Беллака.
231
232
До таких спокус Жіроду відносить: життя, буржуазію, жінок, світське товариство, скептичну філософію.
233
234
Обігрується прізвище Лафонтена, яке походить від французького слова la fontaine, що означає «фонтан».