Біологічним взірцем симбіотичного зв’язку є стосунки вагітної матері й плода. Їх двоє, але вони є одним цілим. Вони живуть разом (грецькою це звучить як symbiosis) і потребують одне одного. Ембріон є частиною матері, він отримує все необхідне від неї; мати — це його світ, вона годує, захищає його, але завдяки йому її життя теж покращується. У психічній симбіотичній єдності два тіла існують окремо, але на психологічному рівні між ними є такий самий зв’язок.
Пасивною формою симбіотичного зв’язку виступає покірність або — якщо вжити мову медицини — мазохізм. Людина-мазохіст тікає від нестерпного відчуття ізоляції та самотності, перетворюючись на невід’ємну частину іншої людини, яка вказує їй напрямок, веде за собою, захищає, є її життям і повітрям. Сила того, кому вона підкоряється, надто возвеличується — і байдуже, людина це чи бог: для мене він є всім, я ніщо, окрім того, що я є його частиною. І як частина я долучаюся до величі, сили, визначеності. Мазохістській особистості не треба приймати рішення чи ризикувати, вона ніколи не самотня — але й не незалежна, їй бракує цілісності, вона ще не народилася вповні. У релігійному тлумаченні об’єкт обожнювання називають ідолом; у світському контексті механізм стосунків, заснованих на мазохістській любові, подібний до ідолопоклоніння. Мазохістські взаємини можуть поєднуватися з фізичним, сексуальним бажанням — у такому разі це покірність не тільки розуму, а й усього тіла. Буває мазохістська покірність долі, хворобі, ритмічній музиці, оргіастичному станові, який спричиняють наркотики, або гіпнозу — у всіх цих випадках людина зрікається своєї цілісності, перетворюється на чийсь інструмент, на щось поза власними межами; їй не треба розв’язувати проблему існування за допомогою плідної праці.
Активною формою симбіотичного зв’язку є домінування — у цьому випадку можна скористатися психологічним терміном, що співвід-носиться з мазохізмом, — це садизм. Садистична особистість прагне втекти від самотності й відчуття ув’язненості шляхом перетворення іншої людини на невід’ємну частину себе. Вона підносить і мотивує себе тим, що поглинає іншу особистість, яка її обожнює. Садист так само залежить від того, хто йому покірний, як і останній від нього: жоден із них не може жити без іншого. Розбіжність полягає лише в тому, що садистична особистість наказує, експлуатує, ображає, знущається, а мазохістська — виконує накази, її експлуатують, ображають, із неї знущаються. У реальному сенсі це суттєва відмінність, а в глибшому — емоційному — розбіжність не така вже й велика, коли йдеться про те, що в них спільне: злиття без цілісності. Якщо ми це усвідомимо, нас не здивує той факт, що здебільшого особистість поводиться і як садист, і як мазохіст — зазвичай щодо різних об’єктів. Гітлер ставився до людей переважно садистично, тоді як до долі, історії, «вищої сили» природи його ставлення було мазохістським. Його кінець — самогубство в умовах загального знищення — є характерним для нього, як і його мрія про тотальне панування[7].
На противагу симбіотичному зв’язку зріла любов — це єдність за умов збереження цілісності особистості, її індивідуальності. Любов є рушійною силою людини, силою, яка руйнує стіни, що відокремлюють її від побратимів, силою, яка об’єднує її з іншими. Любов допомагає людині перебороти почуття відчуженості й самоти та водночас дозволяє бути собою, зберігати свою цілісність. їй притаманний парадокс: дві істоти перетворюються на одне ціле та водночас залишаються окремими.
Якщо ми погодимося з тим, що любов є діяльністю, то зіштовхнемося зі складністю, що полягає у варіативності значення слова «діяльність». У сучасному сенсі діяльність зазвичай означає дію, що змінює наявну ситуацію внаслідок витрачання енергії. Отже, людину вважають діяльною, якщо вона робить бізнес, вивчає медицину, працює на конвеєрі, виготовляє стіл або вправляється у спорті. Усі ці види діяльності мають дещо спільне: вони націлені на зовнішню мету, якої конче треба досягти. Та до уваги не беруть мотиви діяльності. Візьмімо як приклад людину, котра занурюється в нескінченну роботу через глибоке відчуття непевності й самотності; чи іншу — яку штовхають уперед амбіції або жага до грошей. В обох цих випадках людина постає рабом пристрасті, а її активність за реальних умов є «пасивністю», бо її штовхають уперед; вона є «страждальцем», а не «діячем». З іншого боку, того, хто сидить тихо, споглядаючи світ без особливої мети або цілі, — і дослухається хіба що до себе і своєї єдності зі світом — вважають «пасивним», бо він нічого «не робить». Насправді ж такий стан зосередженої медитації є найвищим проявом діяльності — тут діє душа, і це можливо лише за умов внутрішньої свободи й незалежності. Одна концепція діяльності — сучасна — означає витрату енергії заради досягнення зовнішніх цілей; інша — застосування внутрішніх сил людини, незалежно від того, чи матимуть при цьому місце будь-які зовнішні зміни. Найчіткіше останню концепцію сформулював Спіноза. З-поміж активних і пасивних впливів він вирізняє «дії» та «пристрасті». Коли людина здійснює активний вплив, вона є вільною, вона — господар цього впливу; у разі пасивного впливу людину підштовхують уперед, вона перетворюється на об’єкт мотивів, які сама не усвідомлює. Відтак Спіноза робить висновок, що доброчесність і здатність — це те саме[8]. Заздрощі, ревнощі, усі види жадоби — це пристрасті; любов виступає діяльністю, проявом людської сили, що є можливим лише за умов свободи й ніколи не буває наслідком примусу.
7
Докладніше автор розглядає аспекти садизму й мазохізму у своїй книзі «Втеча від свободи» (