— Ви, лікарі, справдешня сіль землі! — казав він. — Що б ми робили, якби не ви?
Тітка померла на запалення легенів: застудилась та занедбала себе, доглядаючи його. Він іще два чи три дні лежав, не знаючи про її смерть.
Майже до самого кінця він сподівався одужати. «Я старий, та жилавий», — казав раз у раз. Отож і не полишив мені жодних настанов, як жити далі. А коли нарешті довідався, що дружина померла (хоч навряд чи він те до кінця усвідомив), йому ніби мову відібрало. «Немає… — промовив тільки, коли йому обережно сказали про те, бо він усе допитувався, де ж це вона. — Немає. Доркас немає…» — і більше не говорив про неї. Ніби замкнувся в собі, заглибився у власні думки. Помер він третьої ночі по тому на руках у сільської доглядачки.
Перед смертю він поринув у марення й зовсім не страждав. У тому маренні він наче обходив увесь світ із своїм богом, що йому служив ціле життя, і все робилося йому ще простіше й зрозуміліше.
— Яке чудо-квіти, яке чудо-зорі, — шепотів він. — Яке чудо — людське серце! І чого б то я сумнівався хоч мить, що все йдеться на добро? Чого б то я сумнівався? — І раптом додав, ніби з доброго дива: — Ціле життя ходив я по землі й не дивувався, що кристали та самоцвіти бувають такі прекрасні. Сліпота й невдячність! Усе я сприймав як належне. Усе гарне в житті сприймав як належне, а найменше необхідне випробування — як тягар.
Довго він лежав мовчки. Потім, видимо, вже забувши про самоцвіти й кристали, заговорив знову, ніби щось палко доводив сам собі:
— Тягар ніколи не буває над силу… Коли часом і здається тяжкий… Справжньої несправедливості не буває.
Голос його затих, та за хвильку він зашепотів знову.
Останнє, що лишилось від тої хвилини в моїй пам’яті, — це його голос, що в тиші тьмяно освітленої лампою спальні несподівано вимовив моє ім’я. Певно, дядько завважив, що я стою на дверях. Вікна були розчинені навстіж, проте йому все бракувало повітря.
— Свіжого повітря, — просив він, — більше свіжого повітря. Вивести всіх на свіже повітря… винести все на свіже повітря… І все буде гаразд… Вікна свої тримай відчинені… Завше тримай вікна відчинені… Навстіж, навстіж… І нічого не бійся, бо за всім стоїть бог, хоч це й важко збагнути… За всім, за всім…
Обличчя його напружилося. Потім очі йому заплющились; він уже не дивився на мене. Віддих став важкий, повільний і хрипкий.
Він довго хрипів так. Я ніколи того не забуду. Хрипіння то тихішало, то гучнішало, то зовсім стихало. Тоді напружений вираз зійшов з обличчя й очі дядькові повільно розплющились. Погляд їхній був спокійний, але якийсь застиглий.
Я прикипів до нього очима, ждучи, що він щось скаже. Але він мовчав.
У мені все отерпло.
— Дядечку! — прошепотів я.
Доглядачка смикнула мене за рукав.
Уранці, коли мене покликали до нього, обличчя його вже було наче маска, спокійне й ласкаве. Заплющені навіки очі не дивились на цей світ; він наче задумався про щось невідоме. Був він достоту схожий на ту предківську статую в Солсберійському соборі. Навіть руки згорнув так самісінько.
Мені нестерпно хотілося заговорити до нього, сказати йому багато-багато, та я знав, що ніколи вже він не почує мене й не озветься до мене.
Того сонячного ранку він лежав переді мною, та ніколи ще ніхто й ніщо не бувало так далеко від мене. Я довго сидів біля ліжка й дививсь на те любе застигле обличчя, досі таке рідне, а тепер таке чуже, і тисячі думок роїлися мені в голові. Я тужив за своєю втратою й водночас, пам’ятаю добре, ницо радів із того, що ось я живий.
Та помалу якийсь незнаний холод біля серця, не схожий на страх, бо надто глибокий і спокійний, переважив усі почуття. Я хотів прогнати його. Відійшов до вікна: сонце, що заливало зелений краєвид, наче втратило свій одвічний радісний чар. Ті самі знайомі дахи на повітках, і сірий мур огорожі довкола подвір’я, і вигін, і старенька конячина на ньому, і живопліт, і крутий схил пагорба. Все на своєму місці, й усе наче не те.
Коли я глянув на ту звичну картину, холод, що пойняв мене допіру, не минувся, а наче ще зріс. Здається, то було не фізичне відчуття, не серце мені похололо, а душа; взагалі не знане доти почуття самотності, покинутості в світі, що, може, виявиться зовсім не такий, як видавався.
В мені ворухнувся невиразний протест. Я повернувся до небіжчика, і мені знову так захотілося поговорити з ним… Але й сказати не було чого.
4
КОХАННЯ Й ОЛІВІЯ СЛОТЕР
Якийсь час життя моє точилося далі без істотних змін. Ті перші призвістки самотності, що явились мені біля дядькової смертної постелі, не розвіялися, радше навпаки; але я силкувався гнати їх із своєї думки — зовсім як дядько.