І дарма Блетсуорсі тішить себе уявленням, що це тільки загублений у океані малий клаптик землі, тільки острів Ремпол і що десь далеко чекає на нього той, справжній, цивілізований дядечків світ. Ніякого іншого світу немає. Це в його світі під машкарою цивілізації панують жорстокість, лицемірство й забобони й тримають людство в тісних, тьмавих ущелинах мегатерії — застарілі, віджиті звичаї, закони, інституції, що вперто чіпляються за життя й не хочуть давати місце новим, досконалішим, — держава, й релігія, й кастовий поділ суспільства… Що ж до «дарунків Друга», то чи давно писав Томас Гуд у своїй славнозвісній «Пісні про сорочку»: «… на вас не просте полотно, а життя дорогої людини»? А Ардам у цивілізованому світі виявляється ще страшніший: коли на Ремполі він удовольняється войовничим татуюванням, «великим виттям» та безглуздою муштрою, то цивілізований Ардам у своїй Великій війні пожер одинадцять мільйонів людських життів. І самому містерові Блетсуорсі не пощастило відбутись так легко, як на Ремполі: зазнав він і муштри, не менше безглуздої, ніж дикунська, і ногу віддав у жертву Ардамові, та й головою трохи не наклав.
Роман «Містер Блетсуорсі на острові Ремполі» писано 1927 року. Ще й десяти років не минуло від кінця світової війни. На початку її Уеллс, як і багато його співвітчизників, вірив, що Англія з союзниками провадить цю війну за цивілізацію, за щасливе майбутнє людства, що ця війна має покласти край усім війнам, як каже в романі старий Ферндайк. Віри тої стало Уеллсові ненадовго; і містер Блетсуорсі, що повернувся зі свого вимареного острова Ремполу в реальний світ, теж у те не вірить. Але йому, як і багатьом його співвітчизникам, що вже не вірили в велику місію їхньої війни, все ж не стає відваги ухилитись від неї. Стільки кривавих жертв — і все марно? Уеллсові занадто прикра була ця думка, і він чіплявся за примарне сподівання, що зусилля людей доброї волі зможуть іще повернути війну в потрібне річище. Тому він і стояв осторонь антивоєнного руху, за що йому гірко й справедливо дорікали колишні друзі й однодумці. І ось війна скінчилась, так і не справдивши тих непевних сподівань. Лишилась надія, що саме людство, неспроможне забути страхіття війни минулої, вже ніколи не допустить до нової війни. Та минуло сім, вісім, дев'ять років — і чи порозумнішав світ, цивілізований західний світ? Чи розвіялась над ним примара острова Ремполу? В Італії при владі Муссоліні; в Німеччині розперізуються Гітлерові штурмовики; і в самій Англії чинять бешкети свої доморослі фашисти, хай поки що не дуже численні. В США тривав шість років процес Сакко і Ванцетті, двох керівників страйку, неправдиво звинувачених в убивстві й грабункові, й закінчився смертним вироком й стратою — незважаючи на юридично доведену невинність обох засуджених і на протести світової громадськості. Сам суддя, що ухвалив вирок, визнав після страти: Сакко і Ванцетті загинули за те, що були ворогами панівного ладу.
Тож чи дивно, що нью-йоркська статуя Свободи, цей символ нібито найпередовішої в світі американської демократії, уявлялась містерові Блетсуорсі дикунською Великою богинею, що жадає кривавих жертв і годує своїх шанувальників «дарунками Друга» — людським м'ясом. То не тільки на свідомість бідолашного містера Блетсуорсі, а на весь його світ насувала примара дикунського острова.
Ось за яких умов постав цей роман, один із найвизначніших в Уеллсовій творчості. Своєю сатиричною силою він дорівнюється кращим із ранніх Уеллсових романів, що дали письменникові світову славу.
Містер Блетсуорсі — близький родич Ремаркових, Олдінгтонових, Хемінгуеєвих героїв — людей «пропащого покоління», що погубили на бойовищах світової війни свої юнацькі ілюзії. Відвернувшись від облудного суспільства, вони шукали втіхи в особистому житті, в простих людських радощах у дружбі, в коханні, в родині… Та містерові Блетсуорсі кохана дружина й син не можуть заступити світу, не можуть звільнити його від тривоги за долю всього людства. Тому й гнітять його привиддя острова Ремполу. Але й зовсім убити в ньому надію вони не спроможні.
І тут містер Блетсуорсі нібито вертається туди, звідки прийшов. У ньому, виявляється, ще живе сподівання, що його світ шляхом спокійного, тихого, мирного поступу може прийти до щасливої доби, що суспільного устрою не треба ламати силоміць. Правда, його світ не дуже квапиться йти тим шляхом, як не квапиться Гревз віддавати йому давній борг, однак та надія в Блетсуорсі не вмирає — як не вмерла вона й в Уеллсі.
Звісно, ідилічних поглядів велебного Руперта Блетсуорсі та його юного небожа Уеллс, либонь, не поділяв ніколи: він-бо виріс не в домі заможного й благодушного священика. Батько Уеллсів — садівник із великопанського маєтку, потім дрібний крамар; мати — покоївка. В сім'ї насилу зводили кінці з кінцями, і змалку хлопцеві довелось зазнати злиднів; кар'єру свою він починав учнем то в аптеці, то в мануфактурній крамниці, потім був помічником шкільного вчителя — не багато завидніша доля в Англії тих часів; а сам учивсь на жалюгідну стипендію, що її після всіх необхідних витрат — за помешкання, книжки тощо — ставало тільки двічі на тиждень пообідати. Отож він, певно, добре знав, що є й вовки, й тигри, й акули.