Ще по закінченні курсу в коледжі я найняв собі скромне й затишне помешкання в Кер’ю-Фосетсі, на околиці Оксфорда. Кілька університетських та побіляуніверситетських приятелів і знайомих складали все моє товариство, і мені здавалося, що кращого місця для себе годі й шукати. Я тішився думками про тривалі подорожі в Альпи, до Скандинавії, до Африки, на Близький Схід; збирався також запізнатися ближче з життям Лондона, хоч і не таким цікавим, однак повчальним. Надила мене й приємна можливість поринути в світ паризької богеми. Там я міг би, за тодішнім звичаєм, познайомитись із Америкою й Росією в, так би мовити, розведеному, однак цілком достатньому для загального враження вигляді. До самої ж Росії я повернувся спиною, бо то була дика країна з химерною абеткою й неможливою мовою. Зрікся я й крикливих принад Нью-Йорка, його надмірних веселощів та сліпучих вогнів реклами. Коли хтось там волів перебратись за океан, стати американцем і творити собі свій власний світ, це ще не рація, щоб воно й мене цікавило.
Я відчував, що маю досить бистрий розум та деякі здібності, хоч і не знав як слід, до чого саме. Отож мені дуже хотілось не змарнувати їх. Усвідомлюючи, що доля була до мене ласкава, я вважав, що повинен якось виправдати ту ласку. Найкраще — гадалось мені — я зможу те зробити, служачи мистецтву. І я носився з думками написати роман-трилогію, — за тих часів здобував повагу лише романіст, що породив трійнят, — або взятися, слідом за Рескіном, до вивчення художніх музеїв Європи та викладати на папері свої враження; або ж заснувати мистецьке видавництво й видавати художні видання найвизначніших творів; або ж скористатись набутим у студентському драматичному товаристві досвідом і взятися до писання п’єс. Не обминув я й поезії, задумав був поему, та скоро побачив, що технічні труднощі поетичного мистецтва сковують мої творчі поривання. Не був я байдужий і до соціальних проблем свого часу, а тому вирішив, шо мої мистецькі шедеври, хоч би до якого жанру я вдався, повинні служити високоморальній і гуманній меті.
Іще не все: мене умовили взяти на себе обов’язки почесного секретаря занепалого клубу лучників, і там я досяг неабияких успіхів.
Про своє призначення в житті я говорив із кожним, хто лишень хотів мене слухати, та найбільше я розмовляв на цю тему зі своїм другом Лайолфом Гревзом, що з ним я часто й подовгу гуляв, та ще з Олівією Слотер — тією чарівною дівчиною, що про неї я вже згадував. Моя студентська приязнь та захоплення нею вже майже переросли в велику ідеальну любов. Яка гарна була з неї дівчина, яка принадна, яка тендітна! Ще й тепер я зміг би згадати всі її незліченні принади, коли б тільки схотів мучити себе тим. Золотокоса, білолиця, сяяла вона в вітрині, поміж пірамідами з пачок тютюну та цигарок, наче сонце поміж листям. Ще як я був студентом, вона завше виглядала з дверей та всміхалася до мене, коли я з якої-небудь нагоди вештався там поблизу. І дивна річ, як часто знаходились у мене там якісь справи! Всміхалася вона не самими устами, а й бровами, й очима, і верхня губка з лівого боку піднімалася трошечки вище, відкриваючи білі-білі зубки.
Нагода крадькома перемовитися з нею слівцем траплялася мені досить часто, а надто на третій рік мого навчання. Якось після лекцій — того дня вони скінчились рано — я поїхав покататись на велосипеді й біля Ебінгдона зустрів її, теж на велосипеді. Який то був чарівний вечір! Ми напилися чаю в одній оселі при дорозі, потім пішли в садок на схилі над річкою і там, тремтячи від чарів якоїсь могутнішої за нас сили, стали цілуватись. Я поцілував її в кутик уст, якраз там, де видніли дрібні зубки, тоді пригорнув до себе, почав цілувати струнку, тендітну шийку, а шовкові кучері лоскотали мені щоку. А вертаючись додому, ми їхали поряд майже до самого Оксфорда, скільки стало відваги. Але за всю дорогу майже й словом не перемовились. Мені здавалося (та й їй теж, гадав я), що в нашому житті сталася найвизначніша подія.
Вечірня заграва була тепла, ніжна, золота, і Олівія теж була тепла, ніжна й золота, і я не знав, що з них двох чудесніше. І душа моя світилася порошинкою-зірочкою в сонячному промені.
Відтоді ми обоє вельми вподобали цілуватися. А бувши добре вихований, я присмачував наші обійми витонченими й шляхетними поясненнями. У перервах між поцілунками я говорив про високу мету, що їй має бути присвячене наше кохання, в думках я огорнув її своєю ревнивою опікою, немовби я був храм, збудований на її честь, а вона — святиня того храму. А потім — знову поцілунки… Вона цілувалась так жагуче й пестила мене так ніжно, що тільки певність її дівочої цноти стримувала мої жадання. Я був безмежно щасливий.