Люди лишаються добрі, поки їх не утискують, не дратують, не дурять, не морять голодом, не залякують. Люди — воістину брати. От розуміння цього, віру в це, а насамперед дотримання таких поглядів у житті й називав мій дядечко цивілізацією. Коли нарешті весь світ зробиться цивілізований, усі будуть щасливі.
Завдяки його науці та живому прикладові я й став тим, ким, сподіваюся, я лишаюсь і досі, попри всі мої жахливі пригоди та прикрі вияви страху й ницості, — цивілізованою, по суті, людиною.
У ті золоті вікторіанські дні серед вілтшірських пагорбів я майже нічого не чув про війни та соціальні бурі, що вже насувалися на нас. Остання велика війна була франко-німецька, і породжені нею ворожі почуття, казав дядько, вже відмирають. А думка про те, що війна коли-небудь може вибухнути між Німеччиною та Англією, не в’язалася з законами кревної спорідненості. Не може ж чоловік одружитися з власною бабусею, а побитися з нею — тим більше; а наша королева — всьому світові бабуся, й зокрема їхньому кайзерові Вільгельмові.
Революції здавалися ще неймовірніші, ніж війни. Соціалізм, учив мене дядько, — це дуже корисний коректив до трохи надмірної твердості та зарозумілості фабрикантів і комерсантів. Найбільш через свою соціальну необізнаність вони часом роблять те, чого не слід робити. Він дав мені почитати Рескінове «В майбутньому», а потім «Вісті нізвідки» Вільяма Морріса. Я захоплено сприйняв викладені в тих книжках ідеї й зі спокійною певністю мріяв про часи загального взаєморозуміння й згоди.
3
ДЯДЬКОВА ХВОРОБА І СМЕРТЬ
У школі мені довелось зазнати навряд чи більше лихого, ніж у дядьковому домі. Пізніше я багато всячини чув про неймовірну зіпсутість школярів та про те, що англійські школи, мовляв, справжня моральна клоака. Я певен, що в тих балачках багато перебільшення; в кожному разі, у нас в Імфілді тієї зіпсутості майже не було помітно. Не позбавлені властивої нашому вікові допитливості, ми вдовольняли її не настирливо; як і всіх хлопчаків, нас цікавили й тішили речі, соромливо й знадливо приховані під покривом суспільних умовностей. Провидіння в своїй незбагненній премудрості визнало за доцільне створити нас так, що деякі моменти нашого життя є ніби іронічними примітками до людської гідності, і юний розум у своїх зусиллях збагнути всесвіт неодмінно повинен перейти фази прикрого розчарування і зцілющого сміху.
Коли не брати до уваги таких цілком зрозумілих збочень, я ріс простосердим, чистим і здоровим хлопцем. Я непогано вивчив три мови та придбав ще деякі знання — хоч і не знав, нащо вони мені, — навчився непогано грати в крикет — чи принаймні красиво бити по м’ячеві, — а також трохи їздив верхи й грав у теніс, тоді ще зовсім примітивний. Я дуже підріс і став білявіший. Коли б ви зустріли мене тоді в тенісному костюмі, як я йшов на корт у парку сера Вілобі Денбі, навряд чи ви б подумали, що мати моя була напівпортугалка-напівсірійка, та ще й з домішкою крові аборигенів острова Мадейри, — так само, як не подумали б, що далекі предки Блетсуорсі були волохаті й хвостаті. Он як асимілював і цивілізував мене наш край — край Блетсуорсі.
З мене виріс морально чистий, упевнений у собі й довірливий юнак, і якщо я й не любив стикатися з неприємними фактами, то лиш тому, що в тій тихій, зеленій частині Вілтшіру не було таких неприємних фактів, що впадали б у вічі. І коли я врешті поїхав до Оксфорда, до Летмірського коледжу, я й там, і дорогою не спіткав нічого надто прикрого.
За моє навчання в Оксфорді платила тітка Констанція; а невдовзі вона померла, відписавши мені весь свій маєток, опріч щорічної пенсії компаньйонці; правда, пенсія та становила більшу частину прибутку від тітчиної спадщини. Страх і відраза, що їх почували спершу ті дві добродійки до мене, змінились на щиру й відверту приязнь, коли я розцвів під сонцем дядечкового піклування. Духівницю тітка склала, коли мого батька вбили в Бечуаналенді й я лишився бідним сиротою. Батька було вбито за дуже заплутаних і так ніколи до решти й не з’ясованих обставин, де переплелися бурська війна, його сумнівне одруження з дочкою одного тамтешнього туза та претензія гаданого батькового тестя на експлуатацію якихось там родовищ. Батько не зумів пояснити, як він опинився серед бурських позицій у якійсь справі, пов’язаній із його завжди складним, але, сподіваюся, ні в якому разі не безчесним особистим життям та з зовсім уже нез’ясненним шуканням золота. Однак тоді ми всі вірили, що він поліг за короля й вітчизну на бойовищі.