Бурська війна не лишила жодних близен на моїй юній душі. Певна річ, то була найкультурніша війна за всю історію, війна, що провадилась цивілізовано, стримано, не без лицарства, війна білих людей, що завершилася масовими рукостисканнями і взаємною повагою. Більшості з нас колись-то судилося осиротіти, і коли ваш давно забутий батько гинув, як гадали, в чесному бою, то була, можна сказати, найлегша форма цієї неминучої втрати.
Смерть великої королеви Вікторії також не затьмарила надовго мого життя. Звичайно, звістка була приголомшлива, і я спершу трошки дивувався, що «Панч» та англіканська церква існують як і доти. Однак вони справді існували собі далі; і помалу ми усвідомили, що й майже все існує далі — правда, з виглядом повдовілим, але не безнадійно. Замість Вікторії сів на трон Едуард, хоч і зовсім не такий, як вона, однак не менш ласкавий, і відчуття тривалості світу не тільки не захиталося з королевиною смертю, а стало ще певніше.
Роки, перебуті в Летмірі, ще дужче зміцнили мою віру в світову цивілізацію. Я усвідомлював не тільки свою убезпеченість, а й якусь привілейованість. Я захопився веслуванням і став четвертим номером на човні нашого коледжу. Непогано плавав. Помадив чуба й розчісував його на проділ посередині. І взагалі дуже дбав про свою зовнішність. Носив плетену камізельку в червону й блідо-жовту пересмужку; мало хто мав кращу. Навчився розрізняти марки вин. Завів приятелів, а з двома чи трьома заприязнився по-справжньому щиро. Закохався в дочку однієї вдови, що тримала тютюнову крамничкv недалеко від нашого коледжу. Я навіть здобув деякі знання з класичної філології, необхідні для одержання диплома. І ще брав скромну участь у діяльності Драматичного товариства Оксфордського університету.
У ті дні я мав усі підстави почувати себе щасливим. І тепер я згадую ті часи, як людина, засуджена на довічне ув’язнення, згадує якийсь святковий літній день із свого вільного, неохмареного минулого. Невеликий, але досить пристойний маєток, що лишився мені по тітці, звільнив мене від тих побоювань, що затьмарюють світанок самостійного життя багатьом юнакам. Я мужньо сприйняв смерть колишньої тітчиної компаньйонки — та смерть зробила з мене єдиного власника всього спадку — і ладнався посісти своє місце в системі божих милостей, наївно вірячи, що їм нема кінця. Я й у голові не покладав, що всьому тому щастю й усім сподіванням судилося стати лиш яскравим тлом цілої хмари чорних невдач, що вже насувалася на мене.
Перша темна тінь, що впала на моє життя, була дядькова та тітчина смерть. Померли вони обоє майже враз. Дядько, правда, захворів перший, але вмер після тітки. На що саме він слабував, я не знаю і гадаю, що й ніхто до ладу не знав. Наша система медичної освіти та лікарської практики більше сприяє гідності лікарів, їхній самовдоволеності та поважності манер, аніж вправності в діагнозах. Лікар, що курував дядька, називав як можливі причини його хвороби розлад нирок, печінки, селезінки, шлунка, апендикса, нервової системи, м’язів, якусь таємничу внутрішню інфекцію і ще щось, однак розважливо уникав конкретнішого діагнозу, що міг би його скомпрометувати. У посвідці про смерть зазначено було серцеву недостатність внаслідок застуди. Лікарів-спеціалістів не викликали ніяких — мабуть, тому, що їх довелось би запросити надто багато й дядько б не спромігся оплатити їх усіх. Лікування так далеко від Лондона залежить здебільшого від пам’яті місцевого лікаря, що пригадує, як він сам або його колеги чинили в подібних випадках, та від наявних запасів місцевої аптеки.
Дядько мужньо терпів тяжкі муки й не втрачав надії одужати. Він дуже зворушився, коли одного разу лікар з’явився на виклик серед ночі, лишивши теплу постіль і пройшовши добрих дві милі під дощем, і цілком щиро перепрошував, що слабує на таку незрозумілу хворобу й що напад стався в таку незручну годину. Певно, він вважав, що це просто-таки негарно — завдавати своєму доброму приятелеві такого клопоту з діагнозом та з нічними викликами.