— Неподобство! — вголос обурювався я, а на серці мені хололо від думки, що й я ж винен у тих злочинах. Це ж урок для всіх, хто хоче вибратись із ущелини!
— Ми навчимо тих місіонерів, як приходити сюди, та баламутити нас, та розхитувати наші звичаї! Ви подивіться, як вони гидко вбрані! А які в них білі пики! Від них навіть не тхне як годиться!
А коли врешті Сакко й Ванцетті було страчено, мені примарилось, наче всі ми, всім натовпом, убили їх, роздерли на дрібні шматочки; ті шматки потім роздавалися всім, і кожен, хто змирився з такою їхньою долею, мусив їсти. «Їжте, — промовляв до нас якийсь голос, — коли не змогли їх урятувати!» Мене випихали на майданчик перед капищем Богині, де було вбито й роздерто засуджених, і той шматок, що мені давали з’їсти, достоту нагадував тремтливі клапті людських тіл, розкидані вибухом на бойовищі за хвилину перед моїм пораненням, ті клапті, що їх я марно силкувався забути. «Їж, бо й ти причетний до цього діла!» І таке мені верзлося без кінця, знову й знову. Спершу швидке, хапливе вбивство, тоді, нескінченно довго, оце мерзенне таїнство. І щоразу і я, і всі мусили їсти те м’ясо. Я трохи не збожеволів навсправжки. Серед ночі я схопився, кричучи:
— Не хочу! Не хочу! Я не їстиму!
Отямившись, я підвівся й почав шкутильгати по спальні з кутка в куток, боячись, що, як ляжу, мені знов примариться цей невідчепно одноманітний, дедалі жахливіший сон. На дверях нечутно з’явилась Ровена.
— Нічого, нічого, — сказав я. — Чогось живіт заболів.
— А чого це ти тут не хотів їсти?
Що я їв уві сні? Хіба можу я їй те сказати?
— А хтозна… — я нашвидку вигадав сяку-таку вимовку. — Чогось кукса моя знову розболілася.
— Ох, ті мені лікарі! Тільки гроші вміють брати. Стягти б із них усе через суд!
— Навряд чи те помогло б моїй куксі.
— Який-бо ти плохий у мене!
Я відвернувся і втупив очі в темне вікно. Чи могла Ровена знати, якими страхіттями кишіла для мене та темрява! Знову я опинився перед капищем Богині; знову надходила хвилина вбивства. Ванцетті дивився просто на мене. Я так поринув у все, що аж кинувся, коли дружина промовила до мене:
— Бідненький ти мій!
Я повернув до неї винувате обличчя й став дивитись, як вона наливає мені ліки. Ровена всіляко старалася заспокоїти мене…
Та, лігши, за хвилину я знову встав і почав ходити по кімнаті тихенько та обережно, щоб не сполохати її ще раз.
Отак проминула моя ніч після страти Сакко й Ванцетті.
Другого дня до мене прийшов у справах Гревз, і я відкрив перед ним свою змучену душу.
— Такі речі, як цей суд і страта, відбуваються щодня, — сказав він. — Нічого винятково потворного, як вам здається, тут немає. Це така сама природна річ, як, скажімо, розчавити ногою мишу. Безглуздий соціальний лад захищається від своїх справжніх, хоча ще й безсилих ворогів. Ваше метафоричне, образне мислення не стільки узагальнює, скільки спотворює дійсність… Адже, зрештою, хіба ви так уже до решти впевнені, що ті двоє були зовсім не винні? Та й не все людство було проти них. Недарма ж справу стільки разів відкладали, і прихильники, й оборонці в них були. Якщо жорстокість і упередження цього разу й справді перемогли кінець кінцем, то лиш після довгої боротьби. А згадайте гладіаторів, розіп’ятих понад дорогою до Рима після повстання рабів… Чи були в них захисники? Або ходімо до зоопарку, подивімось… Коли б ви краще знали історію та природознавство, Блетсуорсі, вас менше тривожили б отакі шоденні події.
Він затяг мене в суперечку, примусив розглянути мої страхітливі примари тверезо й критично. Ми сперечались допізна, і мої галюцинації помалу блідли в тій суперечці. Тої ночі я вже спав; криза минулася. Вранці я встав невеселий, але цілком притомний і міг спокійно розмовляти з Ровеною про повсякденні дрібниці.
14
БАДЬОРА ІНТЕРМЕДІЯ
Нещодавно я одержав від Гревза листа: він запрошував мене пообідати з ним. Ми зустрілися і просиділи вдвох цілий вечір.
Він останнім часом пішов угору й стає помітною фігурою в тих колах, що їх він називає повоєнним комерсантством. Він зумів забезпечити добрий збут кільком модним новинкам, став впливовим членом Ротаріанського клубу, виступає з лекціями на зборах комерсантів, що прагнуть пристосуватися до повоєнних умов. Він друкує статті й випустив дві досить глибокодумні, оригінальні й талановиті книжки про поточну економіку й тенденції політичного розвитку, що зацікавили критику й жваво обговорювались. По-моєму, він перший (але, напевне, не останній) думає ввійти в літературу через писання рекламних оголошень. Він помітно погладшав, навчився писати правою рукою, штучна повіка надає його обличчю трошки насмішкуватого виразу, а близно на лобі вже не вогненно-червоне, а блідо-рожеве. Він носить рудувату борідку й запевняє, ніби світові загрожує мода на бороди.