«Друже Блетсуорсі, — так писав він у листі, — колись давно я казав, що сплачу вам свій борг. Ви тоді, пам’ятаю, тільки всміхалися. Мабуть, вам іще не раз доведеться всміхнутися; бо зараз я міг би легко сплатити вам дві третини основної суми, але поки що потребую тих грошей у ділі, тож нехай вони поможуть мені заробити третю тисячу й відсотки. Ми ще вип’ємо з тієї нагоди пляшку шампанського. Приходьте пообідати зі мною до старого Національно-ліберального клубу. В них там зараз столики винесено на терасу й нап’ято над нею тента, і можна сидіти й дивитись, як пробігають вулицею освітлені трамваї, як мигтять вогні міста крізь листя платанів та як вони відбиваються в воді під старим, рідним, почорнілим містом, що його ті бевзі архітектори збираються замінити якоюсь потворою в стилі сучасного ренесансу; але я маю щодо того спій власний план. Бог із ним, із мостом, але цей куточок Лондона надто мальовничий, щоб дати його «берлінізувати» тим добродіям.
За якість обіду в клубі ручитись не можу, обстановка там не дуже розкішна, зате досить затишна; але за шампанське я ручуся. Отже, чекаю вас у четвер о восьмій вечора.
Завжди ваш Лайолф Г.»
Вигляд він мав чудовий і, здавалося, цілком задоволений собою. Вітаючись, він придивився до мене ласкаво й пильно.
— Сакко і Ванцетті, я бачу, вже дали вам спокій, — сказав він і повів мене на ту свою терасу. Мені там справді сподобалось.
— Це дуже цікавий клуб, — почав Гревз. — Мені видається, наче звідси політичні традиції вісімдесятих років милуються залізничним мостом будови шістдесятих років і уявляють себе й досі на чолі всесвітнього поступу. А ота симфонія імли й сутінків літнього вечора, що в ній пробігають допотопні трамваї, ніби силкуючись скреготіти якомога тихіше! Ви завважили, що довкола нас самі сиві голови, смагляві східні обличчя, що, певно, не змінились від тисячі років, та євреї достоту біблійного взірця? А отой вічно молодий дженджик? Унизу, в садку, сидять юні парочки і, напевне, шепочуть одне одному старі як світ слова.
Він переконав мене, що до першої страви треба замовити хересу, і відкопав у меню чудовий «Дойц і Гельдерман» 1911 року.
Гревз і мене заразив своєю веселістю. Настрій мій покращав. То не вперше Гревзове товариство впливало на мене так підбадьорливо. Він заговорив про відступ лібералізму, якимсь побитом примудряючись сприймати той занепад людських сподівань не трагічно, а весело й навіть оптимістично.
— Ось, наприклад, цей клуб. Це ж знамено прогресу, забуте в кутку. Все, що він мав сказати, вже сказано, і він тепер животіє тут, мов невмирущий мегатерій, просто тому, що не знає, як йому зійти зі сцени чи куди дітись потім.
— То лібералізм, по-вашому, вмер?
— Ні, не лібералізм. Лібералізм безсмертний. Бо це вічний дух заперечення й непокори. Я маю на увазі оцю нашу високошановну партію, її систему, її традиції, її гладстонівські маніри, брайтівські пози. — Гревз притишив голос і озирнувся на сусідній столик. — Вона немовби попала в руки до тандитників, ті почистили її бензином і тепер силкуються нав’язати людям ті жалюгідні старі гасла як останній крик прогресивної моди. Хочете маслин?
— То виходить, по-вашому, лібералізм живий?
— У вашій крові. І в моїй. У кожній розумній, обдарованій людині.
— Як ви вмієте бачити все в рожевих барвах!
— А як ви вмієте не бачити нічого за довколишніми речами!
— Ну, острів Ремпол я за ними завше бачу!
— І я теж. Але я бачу ще й небо над головою.
— Скажіть, Гревзе, ви справді щиро вірите, що людство колись видобудеться з ущелини?
— Авжеж, якщо тільки сонце не згасне й не вибухне і ніщо не розтрощить нашої планети вдрізки.
Я похитав головою. Він нахиливсь до мене через стіл, дивлячись мені в очі дуже поважно.
— Слухайте, Блетсуорсі, невже ви гадаєте, що життя довіку лишатиметься таке, як тепер?
— Не всяка зміна є поступ. Хіба людське життя не нагадує просто музичну тему з варіаціями?
Гревз мовчав. Біля нас крутився офіціант, що приніс нову страву й забирав порожній посуд. Ми щойно доїли спаржу, а що нам подали, я вже не пам’ятаю.
— Є речі, про які не кожному скажеш, — почав був Гревз і знову на хвилю замовк. — Ви мене знаєте дуже добре. Я людина легковажна й необачна, правда? Не дуже надійна. Іноді трохи-трохи не шахрай.