— «Зорі, гори, море, квіти…» — тихенько продекламував Гревз.
— Але вину за більшість моїх нещасть я мушу скласти на невигойні людські вади.
— Чому це невигойні? — тихо відказав Гревз.
— Людина все життя помиляється, все життя спотикається. Вона жорстока, дурна, безжальна, любить руйнувати, в паніці втрачає самовладання, заздрить усім і всьому.
— Але ж є в неї на рахунку й якийсь актив…
— Є, але загальний баланс пасивний. Така вона була, такою й лишиться.
— Ні, — відказав Гревз.
— Уся історія доводить мою думку.
— Історія вивчає лиш те, що вже минуло, відійшло.
Він відвернувся замовити каву.
Врешті ми запалили по сигарі й трохи відсунулись від столу, де стояли срібні чашки полоскати пальці та барвисті рештки нашого десерту. Крізь мереживо кленового листя й гілля темніла безодня синява липневої лондонської ночі, облямована знизу широкою стрічкою рухливих вуличних вогнів, що снували туди й сюди. На мосту без упину гуркотіли колеса. Якусь хвилю ми сиділи мовчки.
— Блетсуорсі, — перервав мовчанку Гревз, — ви й не уявляєте, які грандіозні зрушення вже стоять на порозі.
— А ви?
— Я мрію про них… і відчуваю їхнє наближення. Ми з вами, Блетсуорсі, люди пересічні. В наших головах нема нічого такого, чого не могло б бути в головах у тисяч інших людей. Ви не самі побували на тому острові Ремполі. Там були тисячі, може, мільйони. Ми з вами тільки абстрактно, платонічно міркуємо, як би його видобутись із ущелини. Те розворушення ще тільки накльовується, ще немає певної форми, і люди середні, такі, як ми, топчуться на місці, перелякавшись власних висновків. Але ж, напевне, те, що ми, думають і відчувають сотні тисяч людей. То невже ж серед них не знайдеться багато рішучіших за нас із вами? Вони намацують шляхи, укладають плани. Треба, щоб якомога більше людей прийшло до такої думки, — і зрушення почнеться.
— Зовсім небагато треба, — вкинув я не без іронії.
Гревз якусь мить вагався, чи відповідати на те, тоді, видно, вирішив, що не варт.
— Ця війна, — сказав він, — була війною за припинення всіх воєн, і я певен, що вона справді покладе їм край. Такої страшної й безглуздої війни не буде більше ніколи. Ми поки що терпимо все старе — старі уряди, старі порядки. Війна викрила й засудила їх усі, але ми ще терпимо їх. Життя суспільства не можна перебудувати похапцем. І не варто зневірюватись через невдалі спроби, тимчасові поразки. Справжня, докорінна перебудова вже стоїть на порозі, Блетсуорсі. Нове життя грає, зароджується в наші дні, як позитивна, експериментальна наука зароджувалась у вісімнадцятому сторіччі. Треба створювати такі дослідні товариства-піонери, розвідники майбутнього. Усяке діло починається з начерків, орієнтовних загальних планів. Не поспішати, але й не зволікати. Перебудова цілого світу коштуватиме куди дорожче, ніж уся світова війна. Потрібна буде праця не одного покоління. Широкі агітаційні кампанії. Широкі освітні кампанії. Вони будуть здійснені, коли надійде їхній час. Ви подивіться, що діється тепер. Насамперед нашим державним діячам треба набратися відваги й зажадати, щоб війну оголосили поза законом. Ви скажете — гучна фраза, але хіба це тільки фраза? А коли вони самі звикнуть до тієї думки й призвичають до неї всіх людей, — тоді, Блетсуорсі, спершу несміливо, а далі все рішучіше вони почнуть обговорювати дальші кроки — до встановлення міжнародного контролю над світовою політикою й економікою, бо без такого контролю те оголошення війни поза законом, очевидно, нічого не варте. І ці кроки вже помалу робляться.
— Але ж згадайте сучасну людину! Чи до снаги їй таке величне завдання? Їй, сварливій, брехливій, дріб’язковій, легкодухій?
— Лисі діди, що правлять плем’ям так безглуздо, всі вже одною ногою в труні. Дякувати богові, існує смерть. Мегатерії таки можуть умирати. А коли тому підсобити як слід, вони можуть вимерти дуже швидко.
— Та й що прийде їм на зміну? — спитав я. — Новий поріст такого самого зілля. Ще одна варіація на тему марноти людських зусиль.
Я глянув на свого товариша. Він дивився на старий міст, і на обличчі його була спокійна впевненість. Видно, мої слова зовсім не вплинули на нього. Хвилину він мовчки думав про своє. Тоді повернувся до мене:
— Блетсуорсі! Ми вже потроху починаємо розуміти фантастичні фізичні, наукові, технічні спроможності людини. Авіація, підводні човни, радіо, подолання відстані, сучасна хірургія, гігієна… Та навряд чи хто з нас має більш-менш виразне уявлення про те, як перебудувати людську свідомість. Та ще за короткий час. Освіта в нас іще їде волами; принципи нашої моралі й релігії викликають зневажливу усмішку навіть у чотирнадцятирічного хлопчака. Невже ви гадаєте, що все так і триватиме?