— Я розумію. Він сказав, що йому дуже шкода мене відпускати, але вони
мусять затягнути паски.
— Багато такого коїться навкруги, — сказав Оґі, сам собі думаючи: «Ти не
могла знайти нікого, щоб посидів з дитиною? Зовсім нікогісінько?»
— Я мусила принести її сюди. — Він припустив, що від Дженіс Крей не
вимагалося бути видатною читачкою думок, щоб здогадатися, що йому
подумалося. — У нас нікого більше нема. Буквально нікого. Дівчина з нашої
вулиці не змогла б залишитися на всю ніч, навіть якби я їй заплатила, та
я на це й неспроможна. Якщо я не отримаю роботи, навіть не знаю, що ми
будемо робити.
— А твої батьки не могли її взяти? — запитав Оґі.
— Вони живуть у Вермонті. Якби я мала бодай половину мозку, я б узяла
Патті й поїхала туди. Отак-от гарненько. Тільки в них є власні проблеми.
Тато каже, що їхній дім підтопило. Не буквально, вони не опинилися в
річці, нічого подібного, там щось таке фінансове.
Оґі кивнув. Такого теж багато коїться навкруги.
Крутим узвозом угору з Марлборо-стрит, де Оґі був зійшов з автобуса, над’їжджали нечисленні автомобілі. Вони завертали ліворуч, до величезного
порожнього поля парковки, яка поза всякими сумнівами буде вщерть
заповненою ще перед світанком завтрашнього дня… задовго до відкриття
дверей на Перший Щорічний Міський Ярмарок Робочих Місць. Жодна з машин не
скидалася на нову. Водії паркувалися, і з більшості автівок вигулькували
по три-чотири шукачі роботи, прямуючи потім до дверей аудиторії. Оґі не
був уже останнім у черзі. Черга вже майже досягла першого закруту.
— Якщо я зможу дістати собі роботу, я тоді зможу знайти і няньку для
дитини, — промовила вона. — Але цю ніч мені доведеться якось
перекантуватися з Патті.
Дитина вибухнула нестримним кашлем, щодо якого Оґі не розпитував, мала
пововтузилася в рюкзачку і знову заспокоїлась. Принаймні вона була щільно
закутана; навіть її долоні ховалися в крихітних рукавичках.
«Дітям виживати важче», — ніяково сказав собі подумки Оґі. Йому
подумалося про Пиловий казан[3], про ту Велику депресію. Ну, теперішня
для нього особисто також виявилася доволі великою. Два роки тому все було
нормально. Жив-поживав він не те щоб зовсім у розкошах у себе на районі, але кінці з кінцями таки зводив, та й у кінці майже кожного місяця щось
залишалося. Тепер усе обернулося на лайно. Щось таке вони поробили з
грошима. Він цього не розумів; він працював простим офісним щуром у
постачальному відділі компанії «Чикаго Лейкс Транспорт», розумівся на
накладних та на тому, як користатися комп’ютером, щоб спрямовувати
вантажі, де треба, судном, потягом або літаком.
— Люди побачать мене з немовлям і вирішать, що я безвідповідальна особа,
— не вгавала Дженіс Крей. — Я знаю, я вже бачу це у них на обличчях, я
побачила це й на твоєму. Але що інакше я могла зробити? Навіть аби та
дівчина з нашої вулиці змогла залишитися на ніч, це коштувало б мені
вісімдесят чотири долари. Вісімдесят чотири! Мені довелося відкласти на
квартплату за наступний місяць і після цього я вже залишилася без
копійчини. — Вона усміхнулась, і в світлі високих дугових натрієвих
ліхтарів з парковки Оґі побачив на її віях бусинки сліз. — Отаке я
базікало.
— Не треба вибачатися, якщо саме це ти зараз робиш.
Черга вже завернула за перший закрут і повернулася до того місця, де
стояв Оґі. А дівчина таки мала рацію. Він побачив, як багато людей
витріщаються на сплячу в рюкзачку дитину.
— Ну, так воно й є, гаразд. Я самотня, незаміжня мати, яка не має роботи.
Я хочу вибачатися перед кожним — за геть усе.
Вона відвернулась і подивилася на повішений понад рядом дверей банер. На
ньому було написано: 1000 робчих місць Гарантовано! А нижче: «Ми
підтримуємо мешканців нашого міста!» — МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР.
— Інколи мені кортить вибачитися за «Коламбін»[4], за одинадцяте вересня
2001, за те, що Беррі Бондс[5] приймав стероїди. — Вона видала
напівістеричний смішок. — Інколи мені навіть кортить вибачитися за вибух
космічного човника[6], хоча, коли те трапилося, я ще тільки вчилась
ходити.
— Не журися, — сказав їй Оґі, — з тобою все буде добре. — То були просто
стандартні слова, які промовляються в таких випадках.
— Мені хотілося б, аби було не так сиро, от і все. Я її укутала на той
випадок, якщо стане сильно холодно, а зараз сиро… — Вона похитала
головою. — Та ми впораємося, авжеж, хіба не так, Патті? — вона подарувала
Оґі безпорадну посмішку. — Аби тільки не почався дощ.