з його копівської частини розуму, яка було спала, але зараз цілком
пробудилася.
Можливо, Містер Мерседес бажає побалакати. З іншого боку, можливо, насправді він хоче зазирнути у те вікно, про яке казав тоді Джером.
Замість того, щоб клікнути на ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ!, Ходжес виходить з
цього сайту, хапає телефон і натискає кнопку виклику одного з тих
небагатьох номерів, що є в нього в швидкісному наборі. Відповідає мати
Джерома, і після короткого обміну люб’язностями передає слухавку особисто
містерові Діля Для Курваля.
Говорячи найжахливішим, на який він лишень здатен, діалектом
«ебоніки»[126], Ходжес каже:
— Геле, земельо, ти строїш тамки оті сучьки? Они заробляют? Ти атвічаїш?
— О, привіт, містере Ходжес. Так, у мене все гаразд.
— Браза, тобі в натурі не по кайфу шо я говору так тобі в гудок, нє?
— Ну…
Джером у щирому замішанні, і Ходжес вирішує змилуватись над ним:
— Галявина має чудовезний вигляд.
— Ох. Господи. Дякую. Можу я ще щось для вас зробити?
— Мабуть, що так. Мені цікаво, чи не міг би ти завітати завтра після
занять? Справа в комп’ютері.
— Звичайно. А що там тепер за проблема?
— Мені б не хотілося обговорювати це по телефону, — каже Ходжес, — але
тебе це може зацікавити. О четвертій годині, гаразд?
— Годиться.
— Добре. Зроби мені ласку, залиш удома Тайрона Екстазного Кайфа з його
наркожаргоном[127].
— Гаразд, містере Ходжес, буде зроблено.
— Коли ти вже зберешся попуститися, щоб звертатися до мене просто Білл?
Від «містера Ходжеса» я почуваюся твоїм викладачем історії Америки.
— Може, коли закінчу середню школу, — відповідає Джером, і то дуже
серйозно.
— Ну, ти ж чудово знаєш, що можеш це зробити в будь-який час, коли тобі
схочеться.
Джером регоче. У цього хлопця щедрий, щирий сміх. У Ходжеса завжди
піднімається настрій, коли він його чує.
Він сидить перед комп’ютерним столом у комірчині, що слугує йому
кабінетом, барабанить пальцями, думає. Йому доходить, що він майже не
буває у цій кімнатці вечорами. Якщо він прокидається о другій ночі й не в
змозі знову заснути, тоді так. Він іде сюди і, перш ніж повернутися назад
до ліжка, десь з годину грає в пасьянс. Проте найбільше часу він
проводить, сидячи у кріслі «Лей-Зі-Бой» між сьомою вечора і північчю, дивиться старі кінофільми по «Ей-Ем-Сі» або «Ті-Ем-Сі»[128], напихаючи
собі пику цукрами та жирами.
Він знову хапає телефон, набирає Довідкову службу і питається в робота на
іншому кінці, чи мають вони номер Джанель Паттерсон. Він не покладає на
це великих надій; тепер, коли вона стала Жінкою, Що Коштує Сім Мільйонів
Доларів, а на додаток ще й недавно розлучена, сестра місіс Трелоні, либонь, має номер, який не зафіксовано в загальнодоступному реєстрі.
Проте робот викашлює номер. Ходжес так сильно здивований, що йому
доводиться шукати олівець, а потім натискати 2 для повтору. Він знову
барабанить пальцями, міркуючи, яким чином краще до неї звернутися. Це, ймовірно, нічого не дасть, але таким би був його наступний крок, якби він
усе ще перебував у копах. Оскільки ж він більше не коп, це потребує
деякої додаткової поліровки.
Його самого дивує, з яким завзяттям він реагує на отриманий виклик.
5
Дорогою додому Брейді заздалегідь телефонує до піцерії «У Семмі» і
забирає там маленький пиріг із грибами й пепероні[129]. Якби він вірив, що його мати з’їсть бодай маленький шматочок, то взяв би більший, але він
знає, як це буде.
Можливо, якби воно було з пепероні й «Поповим»[130], думає він. Якби в
них продавалася така піца, він мусив би, проминаючи середній розмір, відразу брати найбільшу.
У північному районі міста Норт Сайді стоять типові доми. Побудовано їх
між Кореєю та В’єтнамом[131], що означає — вони однаковісінькі й уже
сходять на лайно. Перед більшістю з них все ще видно пластмасові іграшки
на забур’янених моріжках, хоча зараз уже майже повна темрява. Хартсфілдам
належить будинок № 49 на В’язовій вулиці, де не ростуть в’язи, та, мабуть, ніколи й не росли. Просто всі вулиці в цьому районі міста, цілком
заслужено відомому як Нортфілд[132], мають назви різних дерев.
Брейді зупиняє свою машину поза матусиною іржавою виваркою «Хонда», якій
потрібна нова вихлопна система, нові контакти, нові свічки запалювання.
Не кажучи вже про наліпку-техталон.
«Нехай сама з цим розбирається», — думає Брейді, але ж вона не буде.
Доведеться йому. Він мусить. Так само, як він розбирається з усім.
«Так, як він колись розібрався з Френкі, — думає він. — Давно, коли