Перестають їсти й озираються інші гості ресторану. Ходжес дивиться з
цікавістю.
— Йо… йо! Я там буду. Що? Йо, йо, окей. Не чекайте, їдьте зараз же.
Він різко заклацує телефон і сідає знову. Раптом спалахнули всі його
вогні, й цієї миті Ходжес йому страшенно заздрить.
— Мені варто обідати з тобою частіше, Біллі. Ти мій щасливий чар і завжди
ним був. Ми про це балакали, от воно й трапилось.
— Що? — сам думаючи: «Це Містер Мерседес». Думка слідом за цією кумедна й
жалюгідна: «Він же мусив належати мені».
— Це телефонувала Іззі. Вона щойно отримала дзвінок від полковника з
поліції штату, з округу Віктор. Десь з годину тому один єгер помітив
чийсь кістяк у старому гравійному кар’єрі. Той кар’єр на відстані менше
двох миль від літнього будиночка Донні Дейвіса на озері, і вгадай, що? На
тому кістяку, схоже, є рештки якоїсь сукні.
Він простягає понад столом долоню. Ходжес ляскає по ній своєю п’ятірнею.
Піт повертає телефон собі до обвислої кишені й дістає гаманець. Ходжес
трусить головою, навіть не намагаючись себе дурити щодо того, що він
відчуває: полегшення. Грандіозне полегшення.
— Ні, це пригощав я. У тебе там зустріч з Ізабель, правильно?
— Так.
— Тоді катай.
— Окей. Дякую за ланч.
— Ще одне запитання… є якісь новини про Шляхового Джо?
— Він належить поліції штату, — каже Піт. — А тепер ще й фебеерівцям. Усі
їм раді. Що я чув, так це те, що вони не знайшли нічого. Просто чекають, коли він зробить те саме знову, і сподіваються, що їм пощастить.
Він кидає погляд собі на годинник.
— Іди, іди.
Піт вирушає, зупиняється, повертається до стола і смачно цілує Ходжеса в
лоб.
— Чудово було побачитись з тобою, серце моє.
— Геть звідси, — каже йому Ходжес. — Люди подумають, що ми коханці.
Піт зблискує шахрайською посмішкою, а Ходжес думає про те, як вони інколи
любили себе називати: Небесними Гончаками[86].
І загадується, чи чутливий у нього досі нюх.
13
Повертається офіціант запитати, чи потрібно що-небудь ще. Ходжес було
відкриває рота, щоб сказати «ні», а тоді замовляє чергову чашку кави.
Йому просто хочеться ще посидіти тут якийсь час, смакуючи подвійну удачу: це виявився не Містер Мерседес, але це виявився Донні Дейвіс, самозакоханий членосмок, який убив власну дружину, а потім наказав своєму
адвокату встановити нагороду за інформацію, яка приведе до її
місцеперебування. Тому що, о Боже-Ісусе, він так сильно її кохає і все, чого він хоче, це щоб вона повернулась додому і вони могли розпочати все
наново.
Йому також хочеться подумати про Олівію Трелоні й украдений «мерседес»
Олівії Трелоні. У тому, що його дійсно було вкрадено, ніхто не
сумнівається. Але, попри всі її заперечення у зворотному, ніхто не
сумнівається, що саме вона полегшила крадієві його справу.
Ходжес пам’ятає ту справу, про яку їм розповідала тоді тільки-но прибула
із Сан-Дієго Ізабель Джейнз, яку вони швиденько підключили до з’ясування
мимовільної ролі місіс Трелоні в побоїщі перед Міським Центром. В історії
Ізабель ішлося про вогнепальну зброю. Вона розповідала, як її з
напарником викликали до однієї сім’ї, де дев’ятирічний хлопчик на смерть
застрелив свою чотирирічну сестричку. Діти гралися з автоматичним
пістолетом, що його в себе на бюро залишив їхній батько.
— Батьку обвинувачення не висунули, але він нестиме в собі цей тягар все
життя, — сказала вона. — Тут буде така сама історія, ось почекаймо й
побачимо.
Це було за місяць чи, може, менше до того, як та Трелоні наковталась
пігулок, але всім, хто були зайняті в справі Мерседес-Кілера, на це
виявилося начхати. Для них — і нього — місіс Т. була всього лиш багатою
пані, що жаліла тільки саму себе, відмовляючись визнати власну роль у
тому, що трапилось.
Той «Мерседес SL» було вкрадено з центру міста, де він тоді стояв, хоча
місіс Трелоні, вдова свого заможного чоловіка, що помер від раку, жила в
Цукрових Пригірках — передмісті, такому ж солодкому, як його назва, де
чимало перекритих брамами під’їзних алей вели до претензійних
чотирнадцяти-двадцятикімнатних «палаців». Ходжес виріс в Атланті, і
кожного разу, коли він проїжджав машиною через Цукрові Пригірки, йому
згадувався той шикарний район Атланти, який зветься Бакхед[87].
Елізабет Вортон, стара мати місіс Трелоні, жила в квартирі — дуже гарній
квартирі, з кімнатами великими, як обіцянки кандидата-політика, що
містилася у кварталі кондомініумів вищого класу на Озерній авеню. У тій
хатці було достатньо місця, щоб там постійно жила доморядниця, і тричі на