Врешті-решт.
— Передайте йому, щоб не переймався, — сказав Ходжес. — У нас є ключ.
На іншому кінці зависла пауза, а потім лейтенант Моріссі перепитав:
— Справді? Не хочете ж ви сказати, що вона…
— Ні, ні, нічого такого. А механік стоїть поряд з вами, лейтенанте?
— Він надворі, роздивляється пошкодження на машині. «Збіса, ледь не
плакати хочеться», — це те, що я чув.
— Йому було б варто пролити пару крапель сліз по загиблих людях, — сказав
Піт. Він кермував. Очисники совалися туди-сюди по лобовому склу. Дощ
сильнішав. — Без образ.
— Скажіть йому, щоб він зв’язався з автосалоном і дещо з’ясував, — сказав
Ходжес. — І потім нехай подзвонить мені на мобільний.
Дорожньому руху в центрі міста заважало багато заторів, почасти через
дощ, почасти тому, що перед Міським Центром було перекрито Марлборо-
стрит. Вони проїхали лише чотири квартали, коли озвався Ходжесів
мобільний. Дзвонив Говард Мак-Ґрорі, механік.
— Ви знайшли когось у салоні, щоб з’ясувати те, чим я цікавився? —
запитав у нього Ходжес.
— Нема потреби, — сказав Мак-Ґрорі. — Я працюю у Росса з 1987 року.
Відтоді провів, либонь, з тисячу «мерсів» на виїзд із воріт, і можу вам
сказати, що всі вони від’їжджали з двома ключами.
— Дякую, — сказав Ходжес. — Ми скоро будемо. Маємо ще декілька питань до
вас.
— Я буду тут. Це жахливо. Жахливо.
Ходжес завершив розмову і переповів почуте від Мак-Ґрорі.
— Тебе це дивує? — спитав Піт. Попереду висів знак ОБ’ЇЗД, який
спрямовував їх кругаля поза Міським Центром… Тобто можна було засвітити
свої значки, але обом цього не схотілося робити. Зараз їм хотілося
побалакати.
— Аж ніяк, — відповів Ходжес. — Це стандартна технічна процедура. Як то
кажуть британці: наступник і другий у черзі спадкоємець. Коли купуєш нову
машину, тобі дають два ключі…
— …як кажуть, щоб один із них ти поклав у безпечне місце, звідки можеш
його взяти, якщо загубиш той, який завжди носиш з собою. Дехто, якщо їм
раптом знадобився запасний ключ через рік або два, не можуть пригадати, куди його поклали. Жінки, які носять великі сумки, як ота скриня, що в
цієї Трелоні, незрідка кидають туди обидва ключі, геть забуваючи про
існування запасного. Якщо вона каже правду про те, що на брелок ключа не
вішала, то, можливо, вона користувалася обома поперемінно.
— Йо, — погодився Ходжес. — Вона приїздить до своєї матері, вся зайнята
думками про те, як проведе чергову ніч, заопікуючись матусею з її болем, підхоплює коробки й сумку…
— І залишає ключ у замку запалювання. Їй не хочеться цього визнавати, ні
перед нами, ні перед собою, але саме так з нею і трапилося.
— Хоча той застережний сигнал… — з сумнівом промовив Ходжес.
— Можливо, коли вона вилазила, повз неї проїжджав якийсь великий ваговоз, і вона не почула сигналу. Або поліцейська машина з увімкнутою сиреною. А
може, вона була так глибоко занурена у власні думки, що проігнорувала
його.
Це було схожим на правду тоді, і тим більше стало схожим пізніше, коли
Мак-Ґрорі сказав їм, що ніхто не зламував той смертевіз, щоб у нього
залізти, і ніхто в ньому не «прикурював контакти», щоб його завести. Що
непокоїло Ходжеса — насправді то було єдине, що його непокоїло — це те, як сильно йому хотілося, щоб це було правдою. Їм обом не подобалася місіс
Трелоні у тих її блузках з викотом човником, з її ідеально вищипаними
бровами і писклявим пирсканням удовички-сміхунки. Місіс Трелоні, яка не
питалася про загиблих чи покалічених, навіть не заїкнулась про них ні
разу. Вона не була вбивцею — в жодному разі не була, — але було б добре
довести її часткову вину. Нехай би отримала ще дещо для роздумів, окрім
як про вегетар’янські обіди з «Багаї».
— Не переускладнюй простого, — повторював його напарник. Корок на дорозі
розчистився, і він утопив педаль. — Їй видали два ключі. Вона заявляє, що
має тільки один. Так воно й є. Сучий син, який вбив тих людей, коли вже
йшов геть, мабуть, викинув до першого-ліпшого риштака той ключ, який вона
залишила в замку запалювання. Той, який вона нам показувала, то запасний.
Це потребувало з’ясування. Коли чуєш стукіт копит, не думаєш про зебру.
20
Хтось його делікатно термосить, як ото роблять, коли будять того, хто
міцно спить. І Ходжес усвідомлює — він дійсно майже заснув. Або
загіпнотизував себе спогадами.
Це Елейн, метрдотелька «ДеМазіо», і дивиться вона на нього стурбовано.
— Детективе Ходжес? З вами все гаразд?
— Нормально. Але тепер я просто Ходжес, Елейн. Я вже на пенсії.