своїх вікендових краль, ті дівчатка спускають з себе трусики і
розчепірюють руки: «Нумо входь, Джеррі».
Сам Брейді ніколи не був із дівчиною.
— Як настрій, чоловіче?! — питається Джером.
Брейді, який уже виліз із-за керма і стоїть біля торгового віконця, вишкірюється:
— Добрий. Уже майже кінець зміни, і від цього в мене завжди добрий
настрій.
— У вас залишилося якесь шоколадне? Ота Маленька Русалонька бажає
шоколадного.
Брейді показує йому великий палець, так само усміхаючись. Це майже та
сама усмішка, яку він мав під клоунською маскою, коли з буквально
втиснутою в мат педаллю акселератора він врізався у натовп отих
жалюгідних шукачів роботи перед Міським Центром.
— Добре вас чую, прийняв-пойняв, друже мій.
Підбігає маленька сестричка, очі іскряться, кіски метляються.
— Джере, не називай мене Маленькою Русалонькою, я це ненавиджу!
Їй років дев’ять чи близько того, і в неї також сміховинно біле ім’я: Барбара. Брейді сприймає чорношкіру дитину з іменем Барбара чимсь
настільки сюрреалістичним, що навіть не образливим. Єдиний, хто в цій
родині має негритянське ім’я, це собака, який зараз стоїть на задніх
лапах, поставивши передні на борт фургона, і махає хвостом.
— Оделл, сидіти! — наказує Джером, і пес сідає, хекаючи, проте з веселим
виглядом.
— А як щодо вас? — питає Брейді в Джерома. — Що-небудь вам?
— Мені ванільне, м’яке, будь ласка.
— «Ванільним тобі самому хотілося б бути», — думає Брейді та вручає їм
їхні замовлення[103].
Він любить підглядати за Джеромом, йому подобається знати все про
Джерома, бо у ці дні Джером, схоже, єдина людина, яка бодай якось
спілкується з Дет-Пенсом, і за останні два місяці Брейді бачив їх разом
достатньо, аби зрозуміти, що Ходжес ставиться до хлопця як до друга, а не
тільки як до спорадично найманого робітника. Сам Брейді ніколи не мав
друзів, друзі небезпечні, але він знає, що вони таке: хабарі власному
«его». Емоційні страховки. Коли тобі погано, до кого ти біжиш? До своїх
друзів, звісно, і друзі кажуть тобі речі на кшталт: «ох, невже» та «не
журись», а ще «ми з тобою» та «ходімо, десь посидимо, вип’ємо». Джерому
всього лише сімнадцять, ще недостатньо дорослий, аби піти десь випити з
Ходжесом (хіба що содової), але він завше може сказати «не журіться» та
«я з вами». Отже, Брейді не припиняє стежити.
Місіс Трелоні не мала жодних друзів. І чоловіка не мала також. Тільки
свою хвору матусю. Завдяки чому вона була легким м’ясом, особливо після
того, як її почали обробляти копи. А що, вони зробили за Брейді половину
роботи. Решту він зробив сам, буквально під самісіньким носом тієї
кощавої суки.
— Ось, тримайте, — промовляє Брейді, вручаючи Джерому замовлені ним
ласощі, а так хотілося б, аби вони були затруєні миш’яком. Або, скажімо, варфаріном[104]. Зарядити цим морозиво, і в них тектиме кров з рота, з
очей і вух. Не кажучи вже про їхні гузна. Він уявляє собі, як усі діти
Вест Сайду кидають свої наплічники і дорогоцінні мобілки, коли в них з
кожного отвору починає дзюрити кров. Який міг би вийти з цього фільм-
катастрофа!
Джером подає йому десятку, і разом з рештою Брейді вручає йому собаче
печиво.
— Для Оделла, — каже він.
— Дякую, містере! — каже Барбара і лиже свій шоколадний ріжок. —
Смачнюще!
— Насолоджуйся, серденько.
Він їздить фургоном «Містер Смаколик», а також часто їздить на виклики
«фольксвагеном» з написом «Кібер-Патруль», але справжня його робота цього
літа — це детектив К. Вільям Ходжес (Пенс.). А саме — зробити так, щоб
детектив Ходжес (Пенс.) скористався отим своїм револьвером.
Брейді бере курс назад, до Фабрики морозива Льоба, щоби поставити там
фургон і перевдягнутись у своє нормальне вбрання. Всю дорогу він
дотримується обмежень швидкості.
Хто про безпеку дбає, біда того обминає.
3
Після того, як він залишив «ДеМазіо» — відволікшись тільки на те, щоб
розібратися з баламутами під віадуком платної автомагістралі, — Ходжес
просто кермує своєю «Тойотою», спрямовуючи її по міських вулицях, не
маючи на думці жодного конкретного пункту призначення. Чи так він думає, аж поки не усвідомлює, що опинився на Бузковому проїзді, неподалік
озерного узбережжя, у гламурному районі Цукрові Пригірки. Тут він
зупиняється на протилежному боці вулиці від під’їзної алеї, що перекрита
воротами, на одному з кам’яних стовпів яких висить табличка з номером
729.
Будинок покійної Олівії Трелоні височіє наприкінці асфальтованої дороги, майже такої ж широкої, як та вулиця, на яку дивиться його фасад.