питати.
Лоб його співбесідника наморщується:
— Перепрошую?
— Я гадаю, ви з приватної охорони, — терпляче каже Ходжес, — але я хочу
побачити якесь посвідчення. А взагалі, знаєте, що? Я хочу побачити ваш
дозвіл на приховане носіння тієї гармати, що у вас під піджаком. І краще, якщо воно знайдеться у вас у портмоне, а не лежатиме в бардачку у вашій
машині, бо інакше ви порушник розділу дев’ятнадцятого міського кодексу
володіння зброєю, який, якщо викласти коротко, постановляє: «Якщо ви
носите зброю приховано, ви також мусите носити з собою дозвіл на її
приховане носіння». Отже, нумо подивимося ваші папери.
Нахмуреність стриженого поглиблюється.
— То ви коп?
— На пенсії, — каже Ходжес, — але це не означає, що я забув власні права
чи ваші обов’язки. Покажіть мені ваше посвідчення і дозвіл на зброю, будь
ласка. Ви не мусите мені їх давати в руки…
— Ви збіса праві, не мушу.
— …але я хочу їх побачити. А вже потім ми можемо розглянути причини моєї
присутності тут, у Бузковому проїзді.
Стрижений замислюється, але лише на кілька секунд. Потім він дістає
портмоне і різко його розкриває. У їхньому місті — як і в більшості, гадає Ходжес — працівники приватних охоронних служб ставляться до копів
пенсіонерів так, немов ті все ще перебувають на дійсній службі, бо копи-
пенсіонери мають повно друзів, які справді на дійсній службі та які
можуть вельми ускладнити життя, якщо їм на це підкинуть якісь підстави.
Парубок виявляється Редні Піпелзом, а картка його компанії ідентифікує
його як працівника «Невсипущої охоронної служби». Також він показує
Ходжесу дозвіл на приховане носіння зброї, дійсне до червня 2012 року.
— Редні, не Родні, — каже Ходжес. — Як Редні Фостер, той кантрі-
співак[112].
Обличчя «Фостера» розпливається в усмішці:
— Саме так.
— Містере Піпелз, мене звуть Білл Ходжес, я завершив свою кар’єру
Детективом Першого класу, і останньою моєю великою роботою було
розслідування справи Мерседес-Кілера. Я гадаю, ця інформація доволі
вичерпна, щоби вам зрозуміти, чому я тут.
— Місіс Трелоні, — каже «Фостер», відступаючи з повагою назад, коли
Ходжес прочиняє двері свої машини, вилазить і потягується. — То це
невеличка подорож у країну спогадів, детективе?
— Я тепер просто містер, — простягає йому руку Ходжес. Піпелз її
потискає. — А щодо іншого ви праві. Я пішов у відставку з копів майже в
той самий час, коли місіс Трелоні пішла в відставку цілком з життя.
— Сумно то було, — промовив Піпелз. — Ви знаєте, що діти обкидали яйцями
її ворота? І то не просто на Гелловін. Разів три чи чотири. Одну таку
зграю ми впіймали, але інші… — Він похитав головою. — Плюс туалетний
папір.
— Йо, вони таке люблять.
— А одної ночі хтось намалював графіті на лівій ворітниці. Ми цим
заопікувалися до того, як вона могла побачити, і я цьому радий. Ви
знаєте, що там було?
Ходжес хитає головою.
Піпелз притишує голос:
— ПИЗДА ВБИВЦЯ, ось що там було написано — величезними, спливаючими
літерами. Що було абсолютно несправедливим. Вона дала маху, от і все. Є
серед нас такі, хто бодай раз чи й не раз не схибили?
— Не я, це напевне, — каже Ходжес.
— Правильно. Біблія каже, нехай той, хто без гріха, кине перший камінь.
«Коли рак на горі свисне», — думає Ходжес і питає (з чесною цікавістю):
— Вам вона подобалася?
Очі Піпелза перебігають вгору і вліво тим мимовільним порухом, який
Ходжес впродовж років і років так багато разів спостерігав у кімнаті для
допитів. Це означає, що Піпелз або збирається ухилитися від відповіді, або відверто збрехати.
Наразі відбувається ухиляння.
— Ну, — починає він, — вона правильно ставилася до нас на Різдво.
Подеколи вона плутала наші імена, але пам’ятала, хто ми такі, і кожен з
нас отримував по сорок доларів і пляшці віскі. Доброго віскі. Ви думаєте, ми отримували подібне від її чоловіка? — Він фиркає. — Десять баксів, всунутих до картки «Холмарк»[113], ото було й усе, що ми отримували від
того скупердяя, поки він ще був у сідлі.
— На кого саме працюють «Невсипущі»?
— Воно називається «Асоціація Цукрові Пригірки». Знаєте, звичайне таке
об’єднання мешканців району. Вони борються проти міських законів щодо
зонування територій, коли ті їм не подобаються, і переймаються тим, щоб
усі на районі відповідали певним… гм, стандартам — мабуть, так це можна
назвати. Багацько тут різних правил. Типу, на Різдво можна засвічувати
білу ілюмінацію, а кольорову не можна. І вона не мусить блимати.