цьому сенсі, якщо ні в якому іншому, він схожий із Брейді Хартсфілдом.
Він устиг на більшу частину вечірніх новин, але покладає собі їх не
дивитися. Там знов буде те саме нестерпне про розлиття нафти в
Мексиканській затоці та про політиків-чаювальників[117]. Натомість він
вмикає комп’ютер, запускає «Фаєрфокс» і набирає в полі пошуку: «Під
Блакитною Парасолькою Деббі». Знаходяться тільки шість ланок, дуже
незначний улов у безбережному рибному морі інтернету, і тільки один із
результатів точно відповідає введеній фразі. Ходжес клікає на ньому і
з’являється картинка.
Під заповненим загрозливими хмарами небом пагористий сільський краєвид.
Анімаційний дощ — на його око, просто повторюваний цикл — періщить
срібними струменями. Але двійко людей, що сидять під великою блакитною
парасолькою — юнак і юна жінка, — сухі та в безпеці. Вони не цілуються, але близько прихилилися головами. На вигляд, між ними точиться глибока
розмова.
Під цією картинкою короткий опис raison d’etre[118] «Блакитної
Парасольки».
На відміну від таких сайтів, як Фейсбук чи ЛінкдІн [119] , «Під Блакитною
Парасолькою Деббі» — це розмовний ресурс, де можуть зустрітися старі
друзі й познайомитися між собою нові в ГАРАНТОВАНО ТОТАЛЬНІЙ АНОНІМНОСТІ.
Жодних картинок, жодного порно, жодних 140-знакових твітів [120] , а
всього лиш ДОБРА СТАРОМОДНА БЕСІДА.
Під усім цим кнопка, позначена написом: ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ! Ходжес
наводить мишкою на неї курсор, та потім вагається. Місяців шість тому
Джерому довелося ліквідувати його електронну адресу і зробити йому нову, бо всі, хто були в адресній книжці Ходжеса, отримали послання, в якому
повідомлялося, що він застряг у Нью-Йорку, хтось вкрав у нього портмоне з
усіма кредитними картками і йому потрібні гроші, щоб дістатися додому. Чи
не був би такий ласкавий отримувач цього листа надіслати п’ятдесят
доларів — або більше, якщо він чи вона можуть собі це дозволити — у
Трайбеку[121] на «Мейл Боксиз тощо»[122]. «Я поверну вам гроші відразу ж, щойно залагоджу ці неприємності», — так закінчувалося те послання.
Ходжес опинився в глибокому замішанні, бо це прохання про гроші пішло до
його колишньої, його брата в Толідо та понад чотирьох десятків копів, з
якими він працював усі ті роки. І ще до його дочки. Він очікував, що його
телефони — і дротовий, і мобільний — впродовж наступних щонайменше сорока
восьми годин дзвонитимуть, як скажені, але зателефонувало дуже мало
людей, і, схоже, насправді занепокоєною виявилася тільки Елісон. Це його
не здивувало. Еллі — Журлива Ґас[123] за вдачею — очікувала, що її батько
зразу ж почне все к-бісам губити, щойно йому виповниться п’ятдесят п’ять.
Ходжес тоді подзвонив Джерому, попрохавши того допомогти, і Джером йому
пояснив, що він став жертвою фішингу.
— Здебільшого люди, які виловлюють вашу адресу, просто потім намагаються
продати вам «Віагру» або підробки коштовних речей, але й з такого типу
фокусами я був зустрічався. Подібне трапилося з моїм викладачем екології, і йому потім довелося сплатити різним людям майже тисячу доларів. Звісно, це було в старі часи, до того, як люди додумалися…
— «Старі часи» — це коли саме, Джероме?
Джером знизав плечима:
— Роки два-три тому. Зараз новий світ надворі, містере Ходжес. Ви ще
радійте, що той фішермен не запустив вам якогось вірусу, котрий зжер би
всі ваші файли і застосунки.
— Небагато б я втратив, — сказав тоді Ходжес. — Я здебільшого лише ковзаю
у мережі. Хоча за комп’ютерним пасьянсом я б дійсно шкодував. Коли я
виграю, там звучить «Знов повертаються щасливі дні»[124].
Джером подарував йому свій патентований погляд «я-надто-делікатний-щоб-
назвати-вас-довбнем»:
— А як щодо ваших податкових декларацій? Минулого року я допомагав вам їх
заповнювати в мережі. Ви бажаєте, щоб хтось дізнався, скільки ви платите
Цукровому Татусеві[125]? Окрім мене, я маю на увазі.
Ходжес визнав, що цього йому б не хотілося.
Таким же дивним (і чомусь доволі чарівливим) педагогічним голосом, який, здається, завжди набирають розумні юнаки, коли намагаються напоумлювати
розгублених старих, Джером продовжив:
— Ваш комп’ютер — це не просто новий різновид телевізора. Викиньте таке
уявлення собі з голови. Кожного разу, як ви його вмикаєте, ви відчиняєте
вікно у ваше життя. Якщо хтось захоче в нього зазирнути, то варто про це
знати.
Усе це пропливає в його голові, поки він дивиться на цю блакитну
парасольку і дощ, що безкінечно падає. І дещо інше пропливає також, дещо