— Думаєш про неї й зараз? — питається Піт.
— Чи правду, врешті-решт, вона казала? Про той ключ.
Піт здіймає брови.
— Вона вважала, що каже правду. Ти знаєш це так само добре, як і я. Вона себе так сильно в цьому переконала, що могла б пройти тест на детекторі брехні.
Так воно й є, і Олівія Трелоні не стала сюрпризом для них обох. Бозна-скільки вони бачили таких, як вона. Професійні кримінальники поводилися винуватими, навіть коли вони не вчиняли того злочину чи злочинів, за які їх притягали на допит, бо збіса добре вони про себе знали, що в чомусь таки винні. Солідні громадяни в це просто не можуть повірити, і коли хтось із таких нервував під час допиту перед висуненням обвинувачення, Ходжес знав, що навряд це через те, що там була якось задіяна вогнепальна зброя. Ні, в таких випадках зазвичай ішлося про машину. «Я думав, там був собака, що я його переїхав», — здебільшого казали вони, і неважливо, що насправді вони могли бачити в люстерко заднього огляду після жахливого подвійного гупання, вони вірили у своє.
Просто якийсь собака.
— Просто загадуюся, от і все, — каже Ходжес. Сподіваючись, що він здається задумливим, а не настирливим.
— Нумо, Біллі. Ти ж бачив те, що й я бачив, і в будь-який час, коли тобі забажається щось точніш пригадати, ти можеш прийти у відділок і переглянути ті фото.
— Припустимо.
З кишені Пітового спортивного піджака «Менз Верхаус»[84] звучать перші такти «Ночі на Лисій горі»[85]. Він виловлює звідти телефон, дивиться на нього й каже:
— Я мушу прийняти цей дзвінок.
Ходжес робить жест «не відмовляй собі ні в чому».
— Алло? — Піт слухає. Очі в нього розширюються, і він підводиться так швидко, що мало не валиться його стілець. — Що?
Перестають їсти й озираються інші гості ресторану. Ходжес дивиться з цікавістю.
— Йо… йо! Я там буду. Що? Йо, йо, окей. Не чекайте, їдьте зараз же.
Він різко заклацує телефон і сідає знову. Раптом спалахнули всі його вогні, й цієї миті Ходжес йому страшенно заздрить.
— Мені варто обідати з тобою частіше, Біллі. Ти мій щасливий чар і завжди ним був. Ми про це балакали, от воно й трапилось.
— Що? — сам думаючи: «Це Містер Мерседес». Думка слідом за цією кумедна й жалюгідна: «Він же мусив належати мені».
— Це телефонувала Іззі. Вона щойно отримала дзвінок від полковника з поліції штату, з округу Віктор. Десь з годину тому один єгер помітив чийсь кістяк у старому гравійному кар’єрі. Той кар’єр на відстані менше двох миль від літнього будиночка Донні Дейвіса на озері, і вгадай, що? На тому кістяку, схоже, є рештки якоїсь сукні.
Він простягає понад столом долоню. Ходжес ляскає по ній своєю п’ятірнею.
Піт повертає телефон собі до обвислої кишені й дістає гаманець. Ходжес трусить головою, навіть не намагаючись себе дурити щодо того, що він відчуває: полегшення. Грандіозне полегшення.
— Ні, це пригощав я. У тебе там зустріч з Ізабель, правильно?
— Так.
— Тоді катай.
— Окей. Дякую за ланч.
— Ще одне запитання… є якісь новини про Шляхового Джо?
— Він належить поліції штату, — каже Піт. — А тепер ще й фебеерівцям. Усі їм раді. Що я чув, так це те, що вони не знайшли нічого. Просто чекають, коли він зробить те саме знову, і сподіваються, що їм пощастить.
Він кидає погляд собі на годинник.
— Іди, іди.
Піт вирушає, зупиняється, повертається до стола і смачно цілує Ходжеса в лоб.
— Чудово було побачитись з тобою, серце моє.
— Геть звідси, — каже йому Ходжес. — Люди подумають, що ми коханці.
Піт зблискує шахрайською посмішкою, а Ходжес думає про те, як вони інколи любили себе називати: Небесними Гончаками[86].
І загадується, чи чутливий у нього досі нюх.
— 13 —
84
«Men’s Wearhouse» — заснована 1973 року компанія, що спеціалізується на продажу суто чоловічого одягу, взуття та аксесуарів; гасло: «Вам сподобається, як ви виглядаєте. Я це гарантую».
85
«Ніч на Лисій горі» (1867) — симфонічна сюїта російського композитора М. П. Мусоргського (1839—1881).
86
Алюзія на поему англійського поета Френсіса Томпсона (1859—1907) «Небесний гончак» (1893) про гонитву Бога за всіляко вислизаючою в бік гріха людською душею, яка поважно вплинула на англо-американське містичне мистецтво.