Выбрать главу

— З тобою все буде гаразд? — Даянин голос пролунав на високій булькітливій ноті.

Кейті обернула до них обличчя й усміхнулася, доклавши всіх зусиль, щоб вичавити усмішку, хоч її щелепи мало не розкололися.

— Авжеж. Ясна річ. Я зателефоную вам із Лас-Вегаса. Ви приїдете до мене в гостину.

— Квитки на літак тепер дешеві, — сказала Ів.

— Справді дешеві, — бадьоро додала Даяна, аж раптом її голос зламався, щойно вона глянула на розбитий хідник.

— Ну, гаразд, — сказала Кейті. Слова вилітали з її рота, наче бульки шампанського. — Я поїду, поки хтось із нас не заплакав.

Ів і Даяна просунули руки у віконце, й Кейті смикнула за кожну з них, після чого обидві відступили від автомобіля. Вони помахали їй. Кейті махнула їм на відповідь, а потім просигналила й поїхала геть.

Вони стояли на хіднику й дивилися їй навздогін ще довго по тому, як задні вогні машини Кейті спалахнули червоним світлом і вона зникла за крутим поворотом посеред Сідней-стрит. Їх опанувало відчуття, що вони не сказали якихось важливих слів. Вони відчували запах дощу й сморід В’язничного каналу, що мовчки котив свої темні води на протилежному боці парку.

Довіку Даяна жалкувала, що не залишилася тоді в машині. Менш як за рік вона народила сина й повсякчас торочила йому, коли той був молодий (поки не став підлим, як батько, поки не напився й не роздушив машиною жінку, яка збиралася перейти вулицю на Пагорбах), що вона мусила залишатися в тій машині й що, покинувши її під впливом раптової примхи, вона щось змінила у плині часу. Даяна несла цю переконаність у собі разом із дедалі сильнішим відчуттям, що все своє життя була пасивним спостерігачем трагічних випадків із іншими людьми й ніколи не докладала зусиль, щоб тим випадкам перешкодити. Вона говорила про ці речі своєму синові й тоді, коли приходила навідати його до в’язниці, а він лише знизував плечима, совався на своєму стільці й запитував:

— Мамо, ти принесла мені сигарети?

Ів одружилася з електриком і переїхала жити на ранчо під Брейнтрі. Подеколи, пізно вночі, вона клала долоню на широкі й добрі груди свого чоловіка й розповідала йому про Кейті та про ту ніч, а чоловік слухав її, гладив її волосся та спину, але нічого не казав, бо знав, що тут немає чого казати. Іноді Ів просто хотілося вимовити ім’я подруги, почути його, почути його вагу на своєму язиці. У них народилися діти. Ів ходила на їхні футбольні ігри, стояла на краю поля, і знову й знов її губи розтулялися й вона промовляла ім’я Кейті, мовчки, для самої себе, на вологому футбольному полі.

Але тієї ночі вони були просто двома п’яними дівчатами з Іст-Бакі, й Кейті дивилась, як вони зникають у її дзеркальці заднього виду, коли зробила поворот на Сідней-стрит і поїхала додому.

Увечері тут панувало безлюддя, більшість будинків, які межували з парком, горіли чотири роки тому, й тепер вони стояли обгорілі й чорні, забиті дошками. Кейті хотіла тільки потрапити додому, лягти в ліжко, прокинутися вранці й покинути дім, перш ніж Боббі або батькові спаде на думку заглянути до неї. Вона хотіла скинути з себе це місце, як скидають із себе намоклий від дощу одяг. Затиснути його в кулаці й викинути геть, більш ніколи на нього не дивлячись.

І їй пригадалося щось таке, про що вона не думала багато років. Вона згадала, як вони з матусею ходили в зоопарк, коли мала п’ять років. Вона пригадала це без будь-якої поважної причини, крім тієї, що збуджені поганим трунком і наркотиком клітини її мозку розчинили скриньку, в якій зберігалися дівочі спогади. Мати тримала її за руку, коли вони йшли по Колумбія-роуд до зоопарку, й Кейті відчувала кістки в материній руці, їхнє легеньке тремтіння під шкірою біля зап’ястка. Вона подивилася на худе материне обличчя, на її провалені очі, на гачкуватий ніс, що став таким після перенесених хвороб, на зморщене підборіддя. І Кейт, цікава та сумна п’ятирічна дівчинка, запитала:

— Чому ти весь час така стомлена, мамо?

Напружене обличчя матері стало крихким, немов суха губка. Вона опустилася навколішки біля Кейті, поклала долоні на її щоки й поглянула на неї почервонілими очима. Кейті думала, що мати розгнівалась, але потім мама всміхнулася, усмішка викривила її губи донизу, підборіддя їй затремтіло, і вона проказала: «Ох, моя дитиночко», та й пригорнула Кейті до себе. Потому уткнулася підборіддям у плече Кейті й повторила: «Ох, моя дитиночко», і тоді Кейті відчула, як материні сльози капають їй у волосся.

Вона відчувала їх і тепер у своєму волоссі, як краплі дощу на вітровому склі. Вона намагалася пригадати, якого кольору були материні очі, коли раптом побачила людське тіло, що лежало посеред вулиці. Воно лежало, як мішок із борошном, перед її колесами. Кейті рвучко повернула праворуч, почувши, як заднє колесо об щось ударилося, й подумавши: «О Ісусе, о Боже, скажи мені, що це не я на нього наїхала, будь ласка, Боже, скажи мені, що то була не я!»

«Тойота» провалилася в канаву з правого боку вулиці, нога Кейті зісковзнула з педалі гальма, автомобіль смикнувся вперед, двигун заревів і заглух.

Хтось гукнув до неї:

— Як ти там?

Кейті побачила, як незнайомець наближається до неї, й розслабилася, бо він здавався знайомим і безпечним, аж поки не побачила в його руці пістолет.

О третій годині ранку Бренден Гарріс нарешті заснув.

Засинаючи, він усміхався. Кейті витала над ним, казала йому, що кохає його, шепотіла його ім’я, її лагідне дихання лоскотало йому вухо, як поцілунок.

4

Не наближайся більше до мене

Дейв Бойл завершив цей вечір у «Мак-Ґіллзі», сидячи зі Здоровилом Стенлі в кутку бару та дивлячись, як «Сокс» грають свою фінальну гру. Педро Мартінес панував на полі, й «Сокс» нещадно лупцювали «Янголів». Педро бив, як очманілий, і м’яч потрапляв на базу весь потовчений і гарячий. На третій подачі нападники «Янголів» здавалися наляканими, а на шостій вигляд у них став такий, ніби кожен із них мріяв якнайшвидше потрапити додому й чекати, коли дружина принесе обід. Коли ж Гаррет Андерсон закинув м’яча кудись праворуч за межі поля, зробивши зусилля Педро цілком непотрібними, за рахунку 8—0 пропало будь-яке збудження від гри, й Дейв завважив, що приділяє більше уваги вболівальникам та стадіонові, аніж власне грі.

Він приділяв найбільше уваги вболівальникам на дешевих місцях — на їхніх обличчях він бачив огиду та втому поразки. Вболівальники там, здавалося, брали набагато ближче до серця результати гри, аніж запасні гравці, що сиділи під навісом на краю поля. І, мабуть, так воно насправді й було. Для декого з них, подумав Дейв, це був єдиний матч, на який вони могли вибратися протягом року. Вони брали з собою дітей, дружину й вирушали з дому раннього каліфорнійського вечора з прохолоджувальними трунками для пікніка, брали квитки по тридцять п’ять баксів, які давали їм змогу розташуватися на дешевих місцях і купити дітям двадцятип’ятидоларові капелюшки, з’їсти пацючі гамбургери та хот-доги по чотири п’ятдесят, запиваючи їх пепсі та заїдаючи морозивом, що тануло й прилипало до їхніх волохатих рук. Дейв знав, що вони готувалися до великого торжества, яке дозволить їм змінити своє безрадісне життя на рідкісний і чудовий парад перемоги. Тому, перебуваючи на аренах та стадіонах, вони почувалися неначе в соборі — бурмочучи молитви, і сорок тисяч сердець усі билися в ритмі однієї колективної надії.

Переможіть для мене. Переможіть для моїх дітей. Переможіть для мого шлюбу, щоб я міг принести вашу перемогу до свого автомобіля й сидіти в її сяйві разом зі своєю родиною, поки ми повертатимемося до нашого безрадісного життя.

Переможіть для мене. Переможіть. Переможіть. Переможіть.

Та коли твоя команда програвала, ця колективна надія розсипалася на скалки й забирала із собою ілюзію єдності з твоїми друзями-парафіянами. Твоя команда зраджувала тебе й лише нагадувала тобі, що завжди, коли намагаєшся перемогти, ти програєш. Коли в тебе народжувалася надія, вона мала померти. І ти сидів посеред звалища целофанових обгорток, розсипаного попкорну й мокрих паперових стаканчиків для пиття, знову провалившись у тупу безнадію свого життя, готуючись вирушити додому через паркувальний майданчик разом з ордами п’яних розгніваних чужинців, із дружиною, яка підраховує, скільки ти змарнував грошей на свою чергову невдачу, та з трьома вередливими дітлахами. І тобі залишалося тільки сісти в автомобіль і рушити до своєї домівки, до того самого місця, з якого цей собор обіцяв визволити тебе.