Выбрать главу

Дейв Бойл, колишня зірка бейсбольної команди Технічної вищої школи «Дон Боско» в її найщасливіші роки 1978—1982, знав, що в цьому світі немає нічого мінливішого за прихильність уболівальника. Він знав, що означає потребувати їх, ненавидіти їх, ставати перед ними навколішки й благати ще одного схвального реву, схиляти голову, коли ти розбив їхнє спільне гаряче серце.

— Поглянь-но, які киці! — вигукнув Велетень Стенлі, й Дейв звів очі, щоб побачити двох дівчат, що несподівано залізли на бар і затанцювали там під акомпанемент своєї третьої подруги, яка заспівала пісню «Кароока дівчина» без музичного супроводу, тоді як подруги її крутили гепами й вигинали стегна.

Та, що танцювала праворуч, мала гладеньку шкіру й блискучі сірі очі, які наче промовляли: «Трахни мене!» Дейв дійшов висновку, що вона перебувала на вершині свого розквіту, бувши дівчиною, яка чудово качатиметься в постелі десь протягом наступних півроку. Але ще через два роки вона перестане бути привабливою, це було вже видно з її підборіддя, — стане товстою й розм’яклою, носитиме халат, і ви навіть уявити собі не зможете, що ще зовсім недавно вам хотілося затягти її в ліжко.

Проте друга з них…

Дейв знав її змалечку. Кейті Маркус, дочка Джиммі й бідолашної покійної Маріти, а тепер падчерка кузини його жінки Аннабет. Як же ж вона виросла! Кожна часточка її тіла була тверда, свіжа й, здавалося, не підкорялася законові земного тяжіння. Дивлячись, як вона танцює, нахиляється, вигинається та сміється, як русяве волосся, немов серпанком, затуляє її обличчя, Дейв відчув, як неясна приємна млість розгоряється в ньому, наче жаркий вогонь, і виникло це не саме по собі. Воно передалося йому від її тіла, від раптового впізнання її обличчя, коли їхні очі зустрілися і вона всміхнулася та поманила пальцем. Цей жест проник крізь кістки його грудей, і серце йому стислося та забриніло.

Він глянув на хлопців, які сиділи в барі, — вони з таким захватом дивилися на танець двох дівчат, ніби ті були привидами, що їх послав сюди Бог. Дейв бачив на їхніх обличчях ту саму тугу, що й на обличчях уболівальників «Янголів» після перших подач у матчі, журливу тугу, змішану з журливим передчуттям, що вони повернуться додому невдоволені й сидітимуть о третій годині ночі у ванні, мастурбуючи власний член, тоді як дружина й діти хропітимуть нагорі.

Дейв дивився, як миготить перед його очима Кейті, й пригадував, якою була Мора Ківні, коли лежала голою під ним зі спітнілими бровами та очима, що розслабилися від випивки та хоті. Хоті до нього, Дейва Бойла, бейсбольної зірки, гордості Низини протягом трьох коротких років. Тоді ніхто вже не пам’ятав, що він був тим самим хлоп’яком, якого викрали десять років тому. Ні, він місцевий герой. Мора втішається з ним у ліжку. Доля перебуває на його боці.

Дейв Бойл. Він тоді не знав, як коротко триває майбутнє. Як швидко воно зникає і залишає тебе з невеселим теперішнім, яке не пропонує тобі сюрпризів, не подає надій, не дає тобі нічого, крім днів, які так непомітно зливаються один з одним, коли рік уже минув, а на кухні досі висить сторінка календаря, яка вказує на один із днів у березні.

Ні, я більше не піддамся мріям, кажеш ти собі, щоб не відчувати потім болю та зневіри. Але ось твоя команда відігралася, або ти подивився цікавий кінофільм, або побачив яскраву рекламу, що запрошує тебе відвідати екзотичну державу Аруба, або над тобою танцює дівчина з блискучими очима, дуже схожа на ту, з якою ти зустрічався, коли навчався у вищій школі, — дівчину, яку ти кохав і яку втратив, — і ти собі кажеш, нехай йому грець, чом би мені не помріяти ще разок?

Одного разу, коли Розмарі Севідж-Самарко лежала на своєму смертному ложі (п’ятому з десятьох), вона сказала своїй дочці Селесті Бойл:

— Присягаюся Христом, єдиною втіхою, яку я мала в житті, було крутити яйця твоєму батькові. Приємно, наче ти загорнулася в мокре простирадло спекотного дня.

Селеста неуважно посміхнулася й спробувала відвернутися, але покручені артритом материні пальці вчепилися їй у зап’ясток, а її пазурі вп’ялися Селесті в шкіру до кісток.

— Ти послухай мене, Селесто. Я помираю, а тому мені не до жартів. Тільки це ти й матимеш у своєму житті — і то, як пощастить, бо щастя в ньому не так багато. Завтра я помру, а тому хочу, щоб моя дочка зрозуміла — ти маєш тільки одну річ. Ти мене чуєш? Одну річ у світі, яка дасть тобі задоволення. Моїм задоволенням було крутити яйця твоєму батькові щоразу, коли я мала таку нагоду. — Її очі засвітилися, а на губах виступила слина. — Ти мені віриш? Йому це дуже подобалося.

Селеста витерла матері лоб рушником. Вона з усмішкою нахилилася над нею і проказала «мамуню» лагідним воркітливим голосом. Далі витерла їй слину з губів і погладила її руку, весь цей час думаючи: «Мені треба звідси втікати. Втікати з цього дому, з цієї місцевості, з цієї “божевільні”, де людські мізки розкладаються від убогості, від своєї нікчемності й неспроможності виправити становище протягом такого тривалого часу».

Проте її мати вижила. Вона подолала свої коліти, діабетичні напади, ниркову недостатність, два інфаркти міокарда й злоякісні пухлини в грудях та в товстій кишці. Її підшлункова залоза одного дня перестала працювати, а тоді несподівано через тиждень запрацювала, ніби з нею нічого й не було. Лікарі постійно запитували Селесту, чи буде їм дозволено дослідити материне тіло після того, як вона помре.

Кілька перших разів Селеста запитувала:

— Яку частину її тіла?

— Усі частини.

Розмарі Севідж-Самарко мала брата в Низині, якого вона ненавиділа, двох сестер у Флориді, які з нею не розмовляли, а яйця свого чоловіка вона крутила так азартно, що він дуже рано зліг у могилу, щоб утекти від неї. Селеста була її єдина дитина після вісьмох викиднів. Маленькою вона часто уявляла собі цих своїх ненароджених братів і сестер і думала: «Вам не пощастило прорватися».

Бувши підлітком, Селеста мала переконання, що хтось прийде й забере її з усього цього. Вона була гарненька. Засмучувалася нечасто, мала добрий характер, вміла посміятися. Дівчина вважала, що, як добре поміркувати, все неодмінно станеться. Клопіт був у тому, що хоч вона й зустріла кількох кандидатів, вони її мало задовольняли. Більшість були з Бакінгема, кілька з Роум-Бейсин, а один з околиці міста. З останнім вона познайомилась, коли відвідувала курси перукарів, але хлопець був голубий, хоч на той час, певно, цього не розумів.

Медичне страхування її матері тривало недовго, й незабаром Селеста збагнула, що працює задля того, аби оплатити бодай мінімум страховинних рахунків, виписаних за лікування страховинних хвороб, які не були страховинними настільки, щоб визволити матір від її страховинного життя. Та й, знати з усього, мати навіть утішалася цим кошмаром. Кожна сутичка з хворобою була її козирною картою в грі, яку Дейв називав «грою Розмарі зі смертю». Коли в новинах по телевізору вони побачили, як якась нещаслива мати плаче, заламуючи руки, на хіднику, після того як згорів її будинок, а в ньому двоє дітлахів, Розмарі, кусаючи собі губи, сказала:

— Дітей завжди можна народити ще. А ти спробуй пожити з колітом та пошкодженими легенями протягом цілого року.

Дейв у таких випадках вимушено посміхався й ішов по чергову бляшанку пива.

Розмарі, чуючи, як у кухні відчиняється холодильник, казала Селесті:

— Ти лише його коханка, моя люба. Його справжня дружина — пиво «Будвайзер».

— Облиш, мамо, — казала Селеста.

— Що мені облишити? — запитувала мати.

Зрештою Селеста обрала собі за чоловіка Дейва — за які ж якості? Він мав непоганий вигляд, любив пожартувати, й мало що могло вивести його з рівноваги. Коли вони одружилися, він мав добру роботу, завідуючи поштою в Рейтеоні, і навіть коли її втратив унаслідок скорочень, швидко знайшов собі інше місце на судноремонтному заводі (десь на половину своєї попередньої платні) й ніколи не нарікав. Власне кажучи, Дейв зроду не нарікав ні на що й майже ніколи не згадував про своє дитинство, коли він ще не вступив до вищої школи, й Селесті це почало здаватися дивним лише через рік по тому, як її мати померла.